Мета уроку
Познайомити учнів із ключовими подіями з життя Івана Нечуя-Левицького, дати загальне уявлення про його творчий доробок, а також проаналізувати оцінку, яку дав його спадщині Іван Франко. У процесі уроку передбачається розвиток мовленнєвих навичок учнів: уміння чітко й логічно формулювати власні думки, визначати тематику художніх творів. Виховний компонент уроку передбачає формування поваги до класика української літератури, утвердження доброзичливості, чуйності, любові до природи.
Літературознавчий компонент
Поняття про реалізм як літературний напрям.
Необхідне обладнання
Портрет письменника, виставка його творів, ілюстративні матеріали (зображення з музею Нечуя-Левицького, краєвиди Стеблева, фото річки Рось тощо).
Тип уроку
Ознайомлення з творчою постаттю митця.
ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація знань
Словникова розминка «Уникай повторів». Слова-синоніми та асоціації: Нечуй-Левицький, Іван Семенович, белетрист, митець, автор, письменник, майстер художнього слова, творець «Кайдашевої сім’ї», український Бальзак, класик соціально-побутової прози.
Обговорення листів до міністра Валуєва. Розгляд відповідей письменників на Валуєвський циркуляр 1863 року та ставлення Нечуя-Левицького до мовного питання.
ІІІ. Мотиваційна частина. Оголошення теми та цілей заняття
Слово вчителя
Іван Нечуй-Левицький залишається одним із найулюбленіших авторів української класики. Навряд чи знайдеться в Україні хтось, хто не чув про «Кайдашеву сім’ю» чи не уявляє образи баби Параски та баби Палажки. Олесь Гончар назвав його народним письменником — найвища нагорода, яку може дати народ митцеві.
(Перегляд книжкової виставки: художні твори, переклади, наукові праці, театрознавчі статті, етнографічні матеріали.)
Сьогодні ми глибше ознайомимось із життям і творчістю митця, якого академік Олександр Білецький назвав українським Бальзаком. Разом перегорнемо сторінки його насиченої подіями біографії.
IV. Вивчення нового матеріалу
Проблемне запитання:
Які суспільні верстви українців зображено в творах Нечуя-Левицького? Назвіть відповідні твори.
Під час виступів учнів заповнюється таблиця:
Орієнтовна таблиця “Тематика творів І. С. Нечуя-Левицького”
| Про селян | Про міщан | Про інтелігенцію | Про духовенство | Історичні твори |
Виступи учнів
Сторінка перша. Родина та дитинство письменника
Перший учень
У своїх спогадах Іван Нечуй-Левицький з ніжністю згадував рідне містечко: «Од самого берега Росі, на південь, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні». Саме в Стеблеві, на Черкащині, 25 листопада 1838 року, він з’явився на світ у сім’ї сільського священика.
Його батько, Семен Левицький, був високоосвіченою людиною, захоплювався українською історією, глибоко поважав Тараса Шевченка, збирав фольклор і мав велику бібліотеку. Це стало першим джерелом знань для малого Івана. Семен Степанович навіть організував школу для сільських дітей, де навчання велося українською мовою. Саме там його син уперше освоїв грамоту. Але школу примусово закрили — місцевий пан побоювався «освічених мужиків».
Під час мандрівки до Корсуня батько розповідав Іванові про визвольну боротьбу українського народу, зокрема про Хмельниччину та легендарного Северина Наливайка.
Другий учень
Матір Івана, Ганна Лук’янівна Трезвинська, була життєрадісною та щирою жінкою, яка прищепила синові любов до пісні, до емоційного світу людини. Хоча вона не вміла читати, але володіла глибокою душевною чутливістю. Часто розчулювалась, слухаючи релігійні історії, і малий Іван співчував їй, плачучи разом.
Коли хлопцеві було лише тринадцять, мати померла. Тяжка втрата залишилася в його серці назавжди. Він зберігав пам’ять про неї з глибокою вдячністю, зберігаючи речі та згадки, пов’язані з нею, як найцінніші скарби.
Нечуй-Левицький також згадував про своїх пращурів: його прадід був запорозьким козаком Леонтовичем. Пізніше дід змінив прізвище на Левицький. Існує також думка, що бабуся письменника по батькові походила зі стеблівських кріпаків, а матір — з родини священика з Лебедина.
Третій учень
Опис рідних місць займає особливе місце в автобіографії митця: «Річка Рось тече з півночі і серед Стеблева круто повертає углом на схід сонця… Наша хата стояла проти самої церкви».
Жила родина скромно. Батько придбав невеликий будинок у шляхтича: одна кімната й кухня через сіни. Іван з братом і сестрою спали просто в кухні, поруч із нянькою Мотрею. Вечорами дівчата співали пісень, і хлопчик уважно їх запам’ятовував, адже мав надзвичайну любов до народної пісні.
Сторінка друга. Освіта та становлення
Четвертий учень
У семирічному віці Івана віддали на навчання до дядька Євтропа Трезвинського, вчителя Богуславського духовного училища. За два роки той підготував племінника до вступу в бурсу при монастирі. Уже восьмирічним хлопцем Іван Левицький потрапив у нове середовище, яке залишило у нього суперечливі враження.
Особливо болючими були спогади про інспектора Страхова, що фізично карав дітей. Учні стояли в ряд, а той бив їх товстим кінцем лози по долонях. Малеча плакала, а старші мовчки терпіли, і крики лунали по всіх класах.
Втім, не всі педагоги були такими. Добрими спогадами залишились у пам’яті викладачі співу та мов, які заохочували дітей до навчання й музикування. Саме в бурсі Іван опанував латинську, грецьку й церковнослов’янську мови.
П’ятий учень
У чотирнадцять років Іван вступив до Київської духовної семінарії. Київ одразу справив на нього враження: велике місто, широкий Дніпро, зелені пагорби — усе здавалося дивовижним.
Семінарське навчання теж було суворим, але юнак уже мав доступ до книг. Він читав твори Шевченка, Пушкіна, Гоголя, що глибоко впливали на його світогляд. Поступово в нього формувалися чіткі національні переконання.
Після закінчення семінарії Левицький рік хворів, а згодом викладав у Богуславі. У 1861 році вступив до Київської духовної академії, хоча система навчання там його не влаштовувала. Більшість знань він здобував сам: вивчав французьку й німецьку, захоплювався творами Данте, Сервантеса, Лесажа.
У 1865 році він закінчив академію зі званням магістра, але вирішив не продовжувати духовну кар’єру.
Сторінка третя. Початок трудової діяльності та першої творчості
Шостий учень
У 1865–1866 роках Іван Левицький викладав у Полтавській духовній семінарії, де навчав російській мові й літературі, історії та географії. Саме в цей період він уперше серйозно звернувся до літературної творчості. Проте умови життя були вкрай складними — зарплатня становила лише 250 карбованців на рік, багато вчителів фактично недоїдали.
Усвідомлюючи, що за писання українською мовою його можуть переслідувати, Левицький вирішив залишити духовний заклад і перейти до світської школи. Так він опинився на околиці Російської імперії — у Польщі.
Після складання додаткових іспитів Іван Левицький отримав посаду в жіночій гімназії міста Каліш (1866). Згодом викладав у Седлеці (до 1872 року). Його вважали добрим учителем, хоча викладати доводилось російською мовою замість польської, яку тоді витісняли з освіти. Це внутрішньо тривожило письменника, і врешті він домігся переведення в інший регіон — Кишинів. Перехід супроводжувався конфліктом із керівництвом — єдиним публічним скандалом у його службовій кар’єрі.
У Кишиневі, з 1873 року, Левицький викладав у чоловічій гімназії. Тут він згуртував навколо себе коло вчителів-просвітителів, із якими на закритих зустрічах обговорював гострі суспільні питання. Його українська позиція та активність привернули увагу поліції — за письменником почали стежити.
У 1881 році бессарабське жандармське управління направило до Петербурга донос, у якому Левицького називали «завзятим хохломаном». Наводили приклади, як він жартома сварив учнів українською, казавши: «Матері твоїй сім чортів…» Проте керівництво навчального закладу заступалося за нього.
У 1885 році Левицький подав у відставку. Він отримав звання статського радника, ордени Св. Анни ІІ і ІІІ ступеня, орден Св. Станіслава ІІ ступеня. Військових походів не мав, під слідством не перебував. Після завершення державної служби переїхав до Києва, цілком присвятивши себе літературі.
Сторінка четверта. Розквіт літературної діяльності
Сьомий учень
Писати Іван Левицький почав ще під час викладацької роботи. У 1860-х роках з’явилися перші твори: комедія «Жизнь пропив, долю проспав» і соціальна повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтаві, він у 1865 році створює повість «Дві московки».
Під впливом Валуєвського циркуляру, який забороняв друк українських творів у Наддніпрянщині, багато з них побачили світ у Львові — у журналі «Правда». Зокрема, там були опубліковані повість «Панас Круть» і велика публіцистична стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».
Загалом літературна спадщина Нечуя-Левицького вражає обсягом і жанровою різноманітністю: понад п’ятдесят творів — повісті, оповідання, романи, п’єси, казки, гуморески, літературознавчі й фольклористичні праці.
Першою опублікованою повістю стала «Дві московки» (1868). Серед найвідоміших творів: антикріпосницька повість «Микола Джеря» (1876), соціальна повість «Бурлачка» (1878), філософсько-публіцистичні твори «Хмари» (1874) і «Над Чорним морем» (1893), присвячені українській інтелігенції.
Нечуй-Левицький став автором популярних гумористичних і сатиричних творів: «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890).
Письменник створив і драматичні твори — як комедії («На Кожум’яках»), так і історичні драми («Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї»). У ролі фольклориста й етнографа він видав наукові праці: «Світогляд українського народу від давнини до сучасності», «Українські гумористи й штукарі», а також мовознавчі розвідки: «Сучасна часописна мова в Україні», «Граматика української мови» (у двох частинах).
Іван Нечуй-Левицький навіки закарбувався в історії української культури як видатний майстер соціально-побутової прози. У його творах глибоко відображено життя простого народу — селян, заробітчан, інтелігенції. Його мова — колоритна, жива, а образи — впізнавані, часто типові для цілої епохи. Письменник розширив тематичний обрій української літератури і зумів передати народний дух у художній формі.
Сторінка п’ята. Естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького
Восьмий учень
Світогляд і естетичні засади Івана Нечуя-Левицького формувались під впливом фольклору та здобутків світового письменства. Іван Франко справедливо вважав його найяскравішим представником українського реалізму. У статті «Сьогочасне літературне прямовання» Левицький визначив три основні принципи української літератури — реальність, народність і національність.
Його реалізм — не просто копіювання дійсності, а прагнення передати її суть, художню правду. Він виступав проти натуралізму, вважав, що мистецтво має узагальнювати явища, передавати ідеї та ідеали. Справжнім учителем для нього був Тарас Шевченко, адже той зумів у своїй творчості поєднати народну пісню й національний дух у щирій, глибоко українській формі.
Нечуй-Левицький писав: «Українська жизнь — то непочатий рудник… то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Він сам був тим сумлінним трудівником, який роками досліджував життя народу, спілкувався з ним, уважно слухав і запам’ятовував усе, що переживали його герої: «Їх обличчя завжди стоять переді мною. Їх болі і зітхання крають мені серце».
Теорія літератури
Реалізм — це провідний художній метод, який відтворює життя у формах самого життя. Він прагне глибоко розкрити закони суспільного та людського розвитку, показати дійсність у її правдивих і суперечливих проявах.
Це цікаво
Нечуй-Левицький мав неабиякий хист до музики й живопису. Його голос — тенор — прикрашав церковні хори, а в його кімнаті завжди стояв рояль, на якому він любив грати, особливо твори Бетховена — зокрема, «Апасіонату». На письмовому столі поруч із рукописами лежали фарби та пензлі, а в кишені він завжди носив словничок іншомовних термінів — як добрий ремісник свого слова.
Сторінка шоста. Останні роки життя
Дев’ятий учень
Після завершення викладацької кар’єри Іван Нечуй-Левицький оселився в Києві, у скромному флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (нині Пушкінська, 19). У подвір’ї був сад, ставок і пасіка. Тут він мешкав до 1909 року — доти, доки будівлю не знесли.
Містяни добре знали сивого, невисокого чоловіка з ціпком, який щовечора неквапливо прогулювався улюбленим маршрутом: Володимирська — фунікулер — Хрещатик. У нарисі «На Володимирській гірці» письменник із теплотою згадує вечірні посиденьки над Дніпром: «…де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю і милуюся широким простором за Дніпром…»
Жив він чітко за розкладом. Годинник можна було звіряти за його звичками. Не вживав алкоголю, уникав сварок — після суперечки хворів по два тижні. Навіть на власному ювілеї вийшов о десятій вечора спати, не дослухавши привітань.
У 1918 році, коли Київ перебував у вирі політичної боротьби, 80-річний письменник упав і травмував ногу. Лікарі діагностували бешиху. Його перевезли спочатку до лікарні при Софійському соборі, а потім — у притулок для самотніх на Дегтярівській. Там, 15 квітня 1918 року, Іван Нечуй-Левицький помер. Похований на Байковому кладовищі.
Сторінка сьома. Творча спадщина Нечуя-Левицького
Творчий доробок письменника вражає широтою: понад 50 художніх і наукових творів у різних жанрах.
| Літературний жанр | Назви творів | Примітки |
|---|---|---|
| Повісті та романи | Микола Джеря, Кайдашева сім’я, Хмари, Над Чорним морем, Бурлачка, Старосвітські батюшки та матушки, Афонський пройдисвіт, Князь Єремія Вишневецький, Гетьман Іван Виговський | Як згадував І. Франко, повісті Нечуя «читала вся Мала Русь з великою вподобою». |
| Мала проза (оповідання, казки, нариси) | Рибалка Панас Круть, Запорожці, Баба Параска та баба Палажка | Образи глибоко національні, життєво точні, легко впізнавані. |
| Драматичні твори | Маруся Богуславка, На Кожум’яках, В диму та в полум’ї, Голодному й опеньки м’ясо | Комедії й історичні драми з національним змістом. |
| Наукові праці | Світогляд українського народу, Сьогочасне літературне прямовання, Українська декаденщина, Школа повинна бути національна, Перші київські князі | Дослідження культури, мови, освіти, історії. |
| Переклади | Біблія (спільно з П. Кулішем і І. Пулюєм), твори Салтикова-Щедріна | Робота над біблійними текстами — вагомий внесок у розвиток української мови. |
III. Контроль і корекція знань
Бесіда з учнями
- Якими були етапи становлення І. Нечуя-Левицького як митця?
- Що мав на увазі Іван Франко, коли називав його «виключно українським письменником» і «великим артистом зору»?
- У чому полягала новизна його підходу до зображення селянства?
IV. Узагальнення вивченого матеріалу
1. Творча вправа
Складіть кілька речень на тему «Життя і творчість Нечуя-Левицького», використовуючи лексику з тематичного словника.
2. Робота з таблицею (на основі повідомлень)
| Про життя селян | Про життя міщан | Про інтелігенцію | Про духовенство | На історичну тематику |
|---|---|---|---|---|
| Кайдашева сім’я, Микола Джеря, Дві московки, Бурлачка | На Кожум’яках, Рибалка Панас Круть, Голодному й опеньки м’ясо | Хмари, Над Чорним морем | Старосвітські батюшки та матушки, Афонський пройдисвіт | Князь Єремія Вишневецький, Гетьман Іван Виговський, Маруся Богуславка |
V. Домашнє завдання
- Повторити біографічний матеріал про письменника.
- Прочитати або пригадати зміст повісті «Кайдашева сім’я».
- Написати коротке есе «Це — Нечуй-Левицький…», у якому висловити власні враження від особистості митця.
VI. Підсумок уроку. Рефлексія
Інтерактивна вправа “Мікрофон”
- Сьогодні я дізнався (дізналася), що…
- Мене вразив той факт, що…
- Приємно, що…
Додаток
Це цікаво: як народжувався псевдонім
Іван Левицький обрав для себе літературне ім’я не випадково. Він узяв прізвище відомого козацького полковника — героя «Думи про Нечуя», яку щиро любив. Так у 1868 році, коли світ побачила повість «Дві московки», з’явився псевдонім Нечуй-Левицький.
Та мало хто знає, що він мав іще кілька літературних імен. Наприклад, під псевдонімом І. Баштовий він опублікував публіцистичні статті, які довгий час залишались під забороною. У текстах «Непотрібність великоруської літератури для України» та «Українство на літературних позовах з Московщиною» він рішуче закликав українців не втрачати власної ідентичності, берегти мову, пам’ять, культуру.
Ще одне псевдо — О. Криницький — він використав для надрукування алегоричного оповідання «Скривджені й не скривджені» (1886), у якому в образі індуської легенди проглядається ідея народного визволення. Через гостроту теми письменник вирішив не підписувати його справжнім іменем.
Мова як душа народу: мовознавчі погляди митця
Іван Нечуй-Левицький був людиною надзвичайно м’якої вдачі, проте коли йшлося про мову — ставав твердим і принциповим. У Кишиневі він написав працю, в якій стверджував: Україні не потрібна російська література як взірець. Не тому, що вона погана — навпаки, він цінував твори Толстого, Островського, Щедріна. Але вважав, що українці повинні мати свою власну літературну основу, свою школу.
Питання правопису для нього було принциповим. Він наполягав: «Писати треба так, як люди говорять!» Не визнавав літери «ї» — писав «йих», «йому» і вимагав, щоб так друкували його твори «на віки вічні». Будь-які зміни в українському правописі вважав «галицькою змовою» і навіть готовий був відмовитися від власних книжок, якщо їх надрукують «не так».
Живу мову він знав бездоганно, тонко відчував відтінки, викорінював русизми, полонізми, кальки. Наприклад, слово «старанно уникав» йому здавалося неприродним, і він замінював його на «падковито одмикував» — мовний зворот, що, за його словами, жив у народі. Він говорив не «негативне» й «позитивне», а «відкидне» й «покладне» — як відлуння справжньої української лексики.
Письменник із самоіронією
Нечуй-Левицький умів бути іронічним і добродушно дотепним. Якось, гостюючи в Стеблеві у брата, він поїхав із місцевим священником на іменини. Той оповідав неймовірну історію, і, щоб переконати слухачів, звертався до Івана Семеновича за підтвердженням. Письменник мовчки кивав.
Коли розповідь завершилася, Левицький жартома додав:
– А тепер я пригадаю байку про двох кумів, що поїхали в гості. Один з них плете нісенітницю, а другий, що їхав на його конях, підтакує: «Правда, куме, бо назад не хочу пішки!»
– А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? – спитали в нього.
– Та на кумових же! – відповів і показав на батюшку. Загальний сміх був шалений.
Нотатки з життя: побут і характер
– Проживаючи на Ярославовому Валу в Києві, Нечуй-Левицький жив серед книжок. У двох кімнатах майже не було вільного місця — стелажі, стопки, журнали. Він пересувався вузенькими проходами між книжками, як у бібліотечному лабіринті.
– На старості став ще більшим відлюдником і педантом. Одного разу його запросили зустріти Новий рік, на що він відповів:
«По-перше, я лягаю рано. А по-друге — з тим Новим роком навіть не знайомий, тож зустрічати його не збираюся!»
– 1904 року, на його ювілеї, під час урочистої доповіді він раптом підвівся і спокійно рушив до дверей. Його намагалися зупинити.
– Уже скоро дев’ята година, – мовив Нечуй і таки пішов спати.
– А одного вечора 1917 року письменника перестріли грабіжники:
– Давай гроші!
– Їй-богу, нема й копійки!
Ті не повірили, обшукали — порожній гаманець. Переглянулися… і дали йому кілька карбованців із власної кишені.
