Урок: В. Самійленко — лірик і гуморист, патріотичні мотиви в ліриці («Україна», «Українська мова»), сатирично-гумористичні твори («Патріот Іван»); реалістичні картини життя народу у творчості Степана Васильченка. Повість «Талант»

27 грудня, 2016 0

Мета: розвивати навички роботи з різними джерелами інформації, критично ставитися до них, вибирати головне, стисло викладати зміст теми, систематизувати та узагальнювати інформацію у вигляді комп'ютерної презентації та повідомлення-коментаря до неї, акторські здібності; вміння співпрацювати, сприймати інформацію на слух та занотовувати її у вигляді тез або конспекту, прищеплювати інтерес до національної літератури, підвищувати ерудованість учнів, збагачувати словниковий запас учнів; виховувати почуття гордості за досягнення української літератури.

Теорія літератури: сатира, гумор, модернізм, імпресіонізм, реалізм (повторення).

Обладнання: мультимедійна презентація.

Тип уроку: урок-презентація.

Примітка.

Подається також матеріал для альтернативного варіанта проведення уроку.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Протягом трьох уроків ми будемо говорити про розвиток лірики, драми, епосу, сатири, гумору, реалістичної та модерністської української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття. Зробимо ми це за допомогою комп'ютерної презентації.

III. Актуалізація опорних знань

1. Обмін думками щодо домашнього творчого завдання

П'єса закінчується самогубством героїні. Ми не знаємо реакції її товаришів на цей вчинок. Як ви думаєте, якою вона була у різних персонажів?

2. Фронтальне опитування

  • Дайте визначення сатири та гумору.
  • Назвіть характерні риси модернізму та реалізму.
  • У чому особливість імпресіонізму
    як стильової течії?

3. Аналіз помилок контрольної роботи

III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Презентація результатів роботи 1 групи.

В. Самійленко (1864–1925) — поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач

В. Самійленко (літературний псевдонім В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний, Л. Сумний) народився 3.02.1864 у с. Великі Сорочинці Миргородського повіту — помер 12.08.1925 у Боярці, тепер смт Київської обл.

В усіх жанрах творчості виявив себе як митець з тонким відчуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма, зі своїм оригінальним підходом до традиційних тем.

2. Презентація результатів роботи 2 групи

Біографія письменника

«До метрики мене записано як незаконного сина «селянки Олександри Кіндратьєвни Самойленко»… Таким чином, згідно російським законам, я був приписаний до селянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері». (В. Самійленко «Автобіографія»)

Освіта: Полтавська класична гімназія (1884–1890 рр.), історико-філологічний факультет Київського університету (1884– 1890 рр., навчання не закінчив).

Почав друкуватися 1886 року. Заявив про себе віршем «Ельдорадо».

Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року.

Окремі видання творів виходили у 1906, 1909, 1918 роках.

Робота канцеляристом у різних установах, займався літературною діяльністю.

Спалах творчої активності у 1917 році.

Еміграція до Галичини 1920 року.

Повернення до Києва 1924 року.

Помер 1925 року.

3. Робота з текстом вірша «Ельдорадо». Виразне читання вірша «Ельдорадо»

Постановка проблемного питання: «Про яку країну ідеться у вірші «Ельдорадо»? У чому іронія назви?»

Ельдорадо — назва місця, де було знайдено великі поклади золота. Слово набуло символічного значення країни щастя.

  • Як називається країна, яку у вірші поет іменує «Русь Єдина»?
  • Назвіть прикмети країни (політичні репресії, подвійні стандарти (на словах одне, в реальному житті — інше), здирництво, хабарництво, пияцтво, цензура, занепад національних мов, міжнаціональна ворожнеча).
  • Чи можна сказати, що ці прикмети притаманні саме Радянському Союзові?
  • Як можна назвати модель побудови Радянського Союзу? (Універсальна модель тоталітарної держави)
  • У чому полягає іронія назви вірша «Ельдорадо»?

Основні засоби створення комічного у творі

Вид

Сатира

Засоби комічного: антитеза

Створюється за допомогою ситуативних антонімів: воля — острог; дбає — карає; вода — горілка; дбає — черпає тощо («Про волю роз мовляють у острозі»)

Засоби комічного: іронія

«Всі пани працюють щиро — Язиками, язиками»

Засоби комічного: парадокс

«І живуть вони так дружно — Як собаки, як собаки»


4. Слово вчителя

Самійленко Володимир Іванович був нешлюбним сином поміщика Івана Лисевича, тому носив прізвище своєї матері, колишньої кріпачки і панської служниці. Мати письменника, яка виросла в родині відомих у Сорочинцях музикантів-кріпаків і, не маючи землі, була змушена працювати «в наймах» у старої поміщиці Марії Лисевич (події відбувалися вже після селянської реформи 1861 року), дуже сподобалася 40-річному синові хазяйки — «паничу» Івану Лисевичу. Коли стало відомо, що дівчина вагітна, Іван Лисевич відправив її в Сорочинці до батьків…

Опікуванням хлопця займався родич — поміщик Олексій Трохимовський, близький приятель родини Гоголів, гуманний і блискуче освічений сорочинський дворянин. (Між іншим, якраз у хаті його батька Михайла Трохимовського й народився автор «Тараса Бульби» та «Мертвих душ»!) Саме Олексій Михайлович дав можливість майбутньому видатному письменникові здобути гідну освіту: закінчити Полтавську класичну гімназію та стати студентом історико-філологічного факультету Київського університету (1884 рік). Як напише потім письменник у своїх біографічних нотатках, «…державних іспитів не здавав і вийшов з свідоцтвом про «зачет 8 семестров». (Причиною неохоти держати іспити на диплом було «потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров'я».) Володимир з дитинства відзначався спокійною, трохи флегматичною вдачею. Але студентом брав активну участь у громадсько-політичному житті, належав до братства «Тарасівців», названого на честь Шевченка. Він мав завдання працювати для того, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне. Члени цього товариства зобов'язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожний член «Тарасівської громади» повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматки, роздавати українські книжки і взагалі дбати про українізацію життя. До «Тарасівців» належали Іван Липа, Віталій Боровик, Євген Тимченко. Ідеї цього товариства висловлені (не зовсім повно з тактичних мотивів) у надрукованім пізніше в журналі «Правда» за 1893 рік «Profession de foi молодих українців».

Про свої перші літературні спроби письменник згадував так: «Писати почав рано, вже в 1 класі гімназії переніс кару за вірші на вчителя. Перші віршовані проби були російські, по-українському став писати, здається, з половини VI класу. Перші вірші надрукував у «Зорі» за 1886 рік (здається, в № 4) — «Переспів», підписаний Йваненко. Потім печатався в «Зорі» й інших українських виданнях».

Став непересічним новатором у гумористично-сатиричній поезії. У злободенних віршованих фейлетонах і гострих сатирах висміював самодержавство, а також ура-патріотизм і боягузтво сучасного громадянства: «Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти».

Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Урешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917 року.

Ось слова самого письменника: «Вийшовши з університету і шукаючи посади, потрапив у телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» коло 2 років. З марця 1893 року. перенісся до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника», видаваного Земською управою губерніальною».

Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року, потім твори тричі виходили окремими виданнями в 1906, 1909, 1918 рр.

Після повалення царизму пережив новий спалах творчої активності. У 20-му році емігрував до Галичини. У вигнанні животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. В. Самійленко прагнув повернутися в Україну і дістав на це дозвіл 1924 року. Одразу ж включив у творчу роботу — працював редактором. Письменник був виснажений еміграцією фізично і морально, тому тяжка хвороба скоро приковує його до ліжка. Він хоче покинути Київ і переселитись на Полтавщину. Пише листи до своїх родичів у село Савинці і просить їх підшукати для найму хату. За вісім днів до смерті Володимир Самійленко повідомляє племінникові П. Кучмиді: «Я думаю переселитися в Сорочинці, у свій край, як тільки скінчу тут деякі грошові справи, може, і в цьому місяці». Поет вірив у цілюще повітря рідної Полтавщини, не маючи й гадки, що так швидко обірветься його життя.

12 серпня 1925 року його не стало. Помер на 62-му році життя, випередивши неминучу репресію. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.

5. Презентація роботи 3 групи. «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові…» (І. Франко)

Творчість В. Самійленка: Патріотичні мотиви в ліриці. Вірш «Українська мова».

Виразне читання вірша. Присвячений Т. Г. Шевченкові, написаний у 1885 році.

Тема: драматичні сторінки історії народу, історії рідного слова, приниженого людською байдужістю. («І ніхто не пізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його.) Головна думка: заклик до збереження української мови, думка про безсмертя найбільшої цінності народу — мови. («Хай коштовним добром вона буде у нас. Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас».

Мова «сіятиме вік, поки сонце стоїть».) Художні засоби: порівняння («…засіяла вона, / Як алмаз дорогий, як та зоря ясна»); алегорія (в алегоричній формі змальовано підневільне становище української мови); епітети, повтори (промінням ясним всіх людей здивував, палючим огнем кольористо блищить, проміння його усім очі сліпить).

Метафора: мова — діамант, коштовне добро.

6. Робота з текстом вірша «Українська мова»

УКРАЇНСЬКА МОВА
Пам'яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав —
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
Володимир Самійленко

Ставлення Володимира Івановича до рідної мови найвиразніше відбилося в одному з кращих віршів «Українська мова» (пам'яті Т. Г. Шевченка), який він написав на самому початку свого літературного шляху.

І. Франко високо оцінив творчий подвиг поета. «Мова його поезій, — писав критик, — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати. Де знайшов секрет тої мови Самійленко, не можу зміркувати, — продовжує І. Франко, — та що сей секрет не дався йому даром, що він не лише відчував, але й глибоко обдумував проблеми української мови, на се маємо найкращий доказ у його поезії «Українська мова», що також належить до найкращих його творів…»

Цю мову він порівнював з діамантом дорогим, що довго був непомічений ніким десь на великому людському шляху, аж поки не підняв його Шевченко. В. Самійленко тут визначає роль Великого Кобзаря у становленні української мови, що обробив і вставив у «народний вінець, як в оправу», та підніс її, «як зорю ясну».

Поет пророкував, що рідна мова:

…сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.

Запитання для бесіди

  • Хто вгадується під алегоричним образом «чудовного» чоловіка?
  • Чому вірш вважається хрестоматійним?
  • Поясніть, що таке «коштовний» «народний вінець»?
  • Один із сучасних критиків, Ігор Сюндюков, написав, що «бути інтелігентом саме українським означало тоді (початок 1886 року — час виходу вірша «Ельдорадо») безстрашно кидати виклик існуючій системі влади. Доведіть, що цей вислів стосується і вірша «Українська мова».

6. Презентація роботи 4 групи.

Патріотичні мотиви в ліриці («Україна»)

Багато про що писав В. Самійленко. «Але є одна тема, — підкреслював М. Рильський, — якій був вірний Самійленко все своє життя. Ця тема — Україна».

Перший вірш циклу написаний у 1888 році, другий — у 1906 році.

Тема: розповідь про високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях.

Головна думка: Україна — це духовне начало, яке підносить людину до безсмертя.

Жанр: вірш-медитація. Побудований як ліричний монолог героя і складається з двох віршів. Другий написано білим віршем.

Художні засоби: порівняння («Як мрію чистую з найкращих мрій, / Я заховаю в серці Україну», «І мрія та, як світище ясне»); метафора (Україна — ненька); епітети (несхнучі сльози, геній променистий, І працю тиху, і мої пісні / На вівтар твій побожно я складаю).

7. Цикл «Україні»

Вважаючи В. Самійленка одним «з найкращих поетів не тільки на Україні, але і в Росії», І. Нечуй-Левицький називав його вірші «гімном Україні, в котрому почувається надія на її одродіння».

Дійсно, творчість Володимира Самійленка вчить нас бути патріотами України, адже навіяна глибокою любов'ю до рідної землі, навчає дбайливо ставитися до української мови як до дорогоцінного «алмазу», блиск якого повинен бути немеркнучим. Усе це є доказом глибокого почуття патріотизму, яке було визначною рисою письменника. «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, — і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу», — писав Іван Франко. Одним із творів, присвячених патріотичній тематиці, є цикл «Україні».

Складається цикл «Україні» з двох віршів. Такий порядок поет встановив у надісланих до І. Франка текстах для збірки своїх поезій. Перший вірш «Ти звеш мене…» вперше надруковано в журналі «Правда» (Львів, 1888, с. 56–57). Цим віршем відкриваються всі видання збірки «Україні», а також «Вибрані поезії» (Укрдержвидав, Київ — Харків, 1944). Другий вірш «Поки душею…» вперше надруковано у зб. «Україні» (1906, с. 52), під заголовком «Поки душею».

Виразне читання вірша вчителем або учнем.

I
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов'ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій,
Я заховаю в серці Україну,
І мрія та, як світище ясне,
Шляхом правдивим поведе мене.
Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!
Але хіба тоді квіток шукать,
Коли тебе, твій любий образ чистий
Несхнучі сльози тяжко туманять?
Коли твій геній навіть променистий
Онемощів і почина згасать?
О ні, того скарають муки люті,
Хто зможе в час такий тебе забути!
В біді твоїй рідніша ти мені;
Тобі несу я сили всі, що маю;
І працю тиху, і мої пісні
На вівтар твій побожно я складаю.
Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні
Я днів моїх даремно не загаю!
Нехай я знаю, що недурно жив,
Що за життя тобі я заплатив.
Коли я був дитиною малою,
Красу твою повсюди я вбачав,
Здавалась ти веселою, ясною,
Мене твій вид веселий чарував,
Тоді я ще душею молодою
Про муки тайнії твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання.
Прийми ж мої пісні, як дар малий
Великої і вірної любови!
Що зможе дати мій талан слабий
В скарбницю любої твоєї мови,
Він, певно дасть, і знай, що в час страшний
Твій син тобі не пожаліє крови,
І що не спинить страх усіх погріз
Моїх пісень, моїх за тебе сліз.
30 серпня 1888 р.

II
Поки душею я не втонув іще
В нірвану й тіло ще не розпалося,
Я ще можу тебе, Вкраїно,
Серцем кохати й тобі служити.
Я ще твоєю втіхою тішуся,
Я ще твоєю мукою страждаю,
Я ще можу в гарячих мріях
Благословляти тебе на щастя.
Але чому я цілої вічності
Не маю віком, смерті не знаючи —
Я вічність би віддав для тебе,
Рідний і вічно коханий краю.
Єсть вічність, кажуть, душі безсмертнії
Вмирать не можуть, ні руйнуватися,
Але по смерті мусять жити,
Можуть дізнати блаженство райське.
Яке ж блаженство, краю коханий мій,
Твоїм без тебе дітям зісталося?
Чи може бути той щасливим,
Хто вже не бачить тебе й не чує?
І хто не може правду довічную,
Котру на небі прямо вбачає він,
Справдити на землі коханій,
Ні помогти їй не може словом?
Ні… ні! Не хочу щастя такого я!
Нехай із тілом гине й душа моя,
Коли тебе я не могтиму
Серцем кохати й тобі служити.

Запитання для бесіди

  • Складіть на основі тексту віршів циклу образ України, яким бачить його поет.
  • Доведіть, що цикл «Україні» дійсно можна вважати гімном Україні.
  • Що надало І. Нечую-Левицькому право сказати, що у творі «почувається надія на її (України) одродіння»?
  • Прокоментуйте рядки «І працю тиху, і мої пісні На вівтар твій побожно я складаю» і дайте характеристику ліричного героя віршів.

8. Презентація роботи 5 групи.

Патріотично-гумористичні твори. «Патріот Іван»

Сонячний гумор В. Самійленка відбиває життєрадісний характер його народу, який навіть у злиднях не втрачає природного почуття гумору й надії на краще майбутнє (І. Франко).

Вірш написано 1888 року.

Тема: розповідь про «славного патріота» Івана.

Головна думка: висміювання українських псевдопатріотів.

Особливості композиції: поступально-зворотна композиція.

Художні прийоми: іронія.

Рефрен («Ти, їй-богу, молодець!»); використання простонародної лексики (простонародного варіанта імені Іван (Іванець), роззявить рота).

Художні засоби, тропи: епітети майже відсутні, що надає динамізму оповіді.

Засоби створення комічного: прийом дотепності, яка виникає від невідповідності слова і діла псевдо-патріотів.

Спосіб римування та ритміка: поезія складається з восьмивіршів. Два останніх рядки восьмивірша повторюються після кожного шестивірша з перехресним римуванням, що увиразнює ритміку. Оповідь стає більш динамічною.

9. Робота з віршем «Патріот»

ПАТРІОТ ІВАН

Що за славний патріота
Наш Іван, якби хто знав!
Тільки що роззявить рота,
Про народ уже й почав,
А казать промову стане,
То й не жди, щоб був кінець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
В його дух зовсім народний:
Не пізніш як за сім рік
Стане він (хоч благородний)
Говорити, як мужик;
Ще й книжки писати стане
Про народ наш Іванець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Він читав книжок багато,
Зможе дещо й цитувать;
В голову його напхато
Стільки, що й не розібрать.
Стріне трудність — тільки гляне,
Вже й знайшов їй рішенець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Убрання на ньому гарне.
Він естетик. Ні одно
Слово з уст його вульгарне
Не злітало вже давно.
А на балі… Серце в'яне,
Як він піде у танець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Працю він шанує дуже.
«В праці все, мовляв, лежить».
Тих, хто батьківщині служе,
Радий скрізь він похвалить.
Він і сам колись пристане
До роботи… в гаманець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!

10. Сатира і гумор Володимира Самійленка

Матеріал для вчителя

Сатира і гумор В. Самійленка були знаменним явищем в історії української літератури кінця XIX — початку XX століття. Поет увібрав у себе прикметну рису українського гумору — його лагідність, доброзичливість, його колючість і нищівність, коли він стосується лихих людей.

З юності Самійленко виявляв прихильність до гумору, жартів, умів дотепно, декількома словами висміяти чиїсь вади. Коли йому запропонували працювати в газеті, то Самійленко не вагаючись згодився на роль фейлетоніста. Революція 1905 року дала поштовх і нове спрямування його творчості: поет від м'якого гумору переходить до сатири і в київських газетах та журналах друкує ряд фейлетонів.

Сатирична творчість Самійленка мала широку популярність. У ній він висміював порядки в царській Росії, її чиновників, попів; перепадало і краснобаям, продажним журналістам, які пишуть «сміливо, не боячись нікого — слабого» і про все, «що вказує… натура й цензура», висміював патріотів на слові. Такі його знамените «Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Ідеальний публіцист», «Патріот Іван».

Запитання для бесіди

  • Яку роль у розкритті ідейно-художнього змісту вірша відіграє композиція, ритміка вірша?
  • Напишіть самодиктант «Риси характеру псевдопатріота». (Орієнтовний зміст самодиктанту. Відірваність від народу, любов до пустопорожніх промов, псевдоосвіченість, псевдоестетика, вшанування праці лише на словах).
  • Яку роль відіграє прийом похвали, який застосовує озповідач у змалюванні образу патріота Івана?

11. Реалістичні картини життя народу у творчості Степана Васильченка. «Талант»

Степан Васильченко, тісно пов'язаний з трудовим народом, сам виходець з його низів, з гіркотою і щирим співчуттям змалював у своїх ранніх творах нестерпні умови життя селян, їх цілковиту безправність. Глибоко проникаючи у внутрішній світ своїх героїв, письменник-реаліст не тільки подає типові образи представників народу, а й простежує причини суспільного лиха. Водночас він показує незбориме прагнення простих, мужніх і красивих у своїх діяннях людей до волі, до кращого життя. На долю його героїв випадало всього: і доброго, і гіркого, але вони ніколи не втрачають високих якостей своєї душі, у якій бережно несуть усе те найкраще, що виробив народ упродовж тисячоліть. Це ті духовні цінності, які витримують випробування часу. Про одну таку духовну цінність — талант — піде мова в повісті, яку ми вивчатимемо на уроці.

12. Презентація роботи 6 групи

Класик української літератури Степан Васильченко (справжнє ім'я Панасенко) (1879–1932) — письменник-гуманіст, чудовий оповідач і художник слова.

Його твори, приперчені доброзичливим гумором, часто мають несподівані закінчення, стилістично вишукані й водночас прості.Про кого б не розповідав автор, — дітей чи дорослих, — вони про любов і доброту, матеріальну скруту й духовне багатство, високі поривання, про справжні чесноти людини.

Вони в душі залишають світлий щем…

Автор оригінальних творів — «Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка»; «Записок вчителя»; циклу новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку»); психологічних етюдів («Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня»); оповідань («Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен»).

Васильченко написав драматичні твори («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл новел «Крилаті слова», переклади творів російських письменників Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) та ще багато творів.

13. Презентація роботи 7 групи. Біографія письменника

Коментар. На слайді записано тільки дати. Учні заслуховують повідомлення члена групи, відповідального за текстовий супровід, і записують у зошит дату і зміст діяльності письменника в цей період.

8 січня 1879 року — … ; 1886 р. — … ; 1895 р. — … ; 1898 р. — … ; 1900 р. — … ; 1902–1903 рр. — … ; 1904 р. — … ; 1905 р. — … ; 1906 р. — … ; 1907 р. — … ; 1908 р. — … ; 1910 р. — … ; 1911 р. — … ; 1912 р. — … ; 1914 р. — … ; 1917 р. — … ; 1920 р. — … ; 1921 р. — … ; 1923 р. — … ; 1924 р. — ; 1925–1928 рр. — … ; 1928 р. — … ; 1 березня 1929 р. — … ; 11 серпня 1932 р.

Слово вчителя

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічні на Чернігівщині в родині безземельного селянина-шевця. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — жила в старій, скособоченій хаті. Нелегке було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, як згадував він сам, серед чарівної, мальовничої природи, але в щоденних злиднях. Батько з синами взимку займалися ремеслом, а влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

Родина Панасенків, незважаючи на постійну матеріальну скруту, жила дружно. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, книжки, задушевні народні пісні й думи. Панасенки любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Пізніше Степан Васильович згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя…» Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. «Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті, — говорив він, — учіться, діти, — казав, бувало, — та шукайте других шляхів». Дитячі враження згодом стали для Васильченка джерелом для його художньої творчості.

П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні, закінчив її найкращим учнем. Після школи Степан Панасенко як її стипендіат упродовж двох років займається самоосвітою для підготовки в учительську семінарію. За цей час він добре опанував програму, познайомився з творами представників російського і світового письменства. Шістнадцятирічний Степан їде вчитися до Коростишівської учительської семінарії, яка на той час була єдиною в Україні, куди щороку приймали тільки 10–12 здібних дітей селянської бідноти. Але цей навчальний заклад зі своєю казенною програмою не справдив надій Степана Панасенка, допитливого, жадібного до знань юнака. Тому він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Відтоді звичка досягати мети самотужки постійною наполегливою працею стала правилом на все життя.

Здібний юнак, який ще в дитинстві довгими зимовими вечорами дивував молодших дітей своєї сім'ї цікавими розповідями, брав найдіяльнішу участь у роботі літературно-художнього гуртка, у якому молодь виховувалася на кращих зразках революційної літератури та мистецтва.

Класні твори Степана Васильченка завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності, але, мабуть, через велику вимогливість до себе Васильченко в ці роки ще не зважувався писати.

Восени 1898 року, по закінченні семінарії, молодий учитель опинився в селі Потоки під Каневом. Школа — стара непривітна хата під солом'яною стріхою. Вчителева квартира з голими стінами і полом не краща: з кутків тягне вогкістю, меблі старі. Але молодий учитель Потоцької однокласної школи з головою поринув у роботу. У класі нараховувалося більше сотні учнів (чотири групи). Попри нестачу підручників і просто вчительського досвіду Степан зумів прилучити своїх учнів до читання, його вихованці навчилися самостійно розв'язувати складні задачі, із захопленням розповідали різні історії, переказували. Школярі любили і науку, і свого наставника. Вчитель читав їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, вчив співати задушевних українських пісень. Навіть для дорослих він організував вечірні класи й утворив хоровий та аматорський драматичний гуртки.

За чотири роки роботи в Потоках Васильченку довелося пізнати всі труднощі життя сільського вчителя, яке з повним правом можна було визначити словом «гірке». Про злиденне безпросвітне селянське життя Степан знав ще з дитинства. Через крайнє зубожіння багато селян у пошуках кращої долі переселялися на інші землі. Тому невипадково, що першим твором С. Васильченка стала поема «Розбита бандура», яка була присвячена долі селян-переселенців, «сільському безземеллю». Надіслана до «Киевской старины», поема так і не з'явилась друком. А Степана Васильовича незабаром за розпорядженням «згори» звільнили з роботи.

Наступний період життя майбутнього письменника — нескінченні мандри. Молодого вчителя переводили з місця на місце через те, що характер він мав рішучий, говорив начальству правду у вічі, не плазував перед представниками влади, з несправедливостями не мирився, а намагався боротися. Через відсутність підтримки Степан Васильченко вів щоденник, якому довіряв свої бентежні роздуми, писав кореспонденції до газет, потай від усіх віршував. За переконанням Васильченка, «учитель повинен бути сильний, незалежний, — до цього мусить прагнути. Вирішив: так жити не можна — треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово». Стиль майбутніх творів створювався з таких складових, як багатий життєвий матеріал, природний талант і художнє чуття, знання кращих зразків української і російської літератури, А. П. Чехова зокрема.

Бажаючи підвищити освіту та зневірившись у можливості щось змінити в житті селянства на посаді шкільного учителя, громадського та культурного діяча, Панасенко 1904 року вступає до Глухівського вчительського інституту, який тоді називали «мужицьким університетом». «Сумна була ця школа, — згадує він. — Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої освіти… Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступу нічому другому».

Життя Степана знов змінилося завдяки революційним подіям 1905 року. Застрайкували і студенти Глухова, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Васильченко. Але через жорстоку розправу царського уряду з тими, хто йшов проти влади, страйк в інституті вщух. Студенти скорилися, відійшли від революційної діяльності, принишкли. Надії на поліпшення навчання в інституті розвіялися. Степан Васильченко забирає документи і знову їде на село вчителювати, сподіваючись на вільну працю в школі. Не довелося: придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умовах жорстокої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того, в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською забороною, він навчає дітей рідної мови. Події післяреволюційної реакції, посилення репресій, арешт Васильченка 1906 року та ув'язнення в Бахмутській тюрмі на півтора року згодом перенесуться на папір, засвідчивши бажання автора покласти «хоч один камінчик, хоч цеглинку на те нове велике будування». А тюремні враження ляжуть в основу низки новел з життя в'язнів — («Петруня», «Пацанок», «Спасенник» та ін.)

1908-го року Васильченка, хворого на тиф, випускають із в'язниці. Йому було категорично заборонено вчителювати, і він повертається у рідну Ічню до матері, заробляючи там на життя приватними уроками. З цього часу письменник починає серйозно і систематично займатися літературною працею. Одне за одним з'являються його оповідання «Роман», «Мужицька арихметика», «У панів», «На чужину», «З самого початку», «Над Россю», «Дощ» та ін.

1910-го року редакція ліберально-буржуазної газети «Рада», на сторінках якої Васильченко виступив з деякими своїми оповіданнями, запрошує його на постійну роботу, і письменник переїжджає до Києва.

Васильченко з 1910 до 1914 року, аж до закриття газети, завідує в її редакції відділом хроніки і, продовжуючи писати художні твори, публікує їх у «Раді». 1911-го року виходить збірка «Ескізи», 1912 — новела «Дома».

1914 року Степан Васильченко підготував до друку другу збірку своїх творів під назвою «Оповідання» (перша «Ескізи» вийшла 1911 року), але світу вона так і не побачила.

Творчу працю письменника перервала світова війна. Майже всі три роки Васильченкові довелося вистраждати на фронті. Цікавим документом того часу є його «Окопний щоденник» (1914), у якому відбито жахи кривавої бійні.

В «Окопному щоденнику» Васильченко описав тяжкі воєнні будні солдата, голодного, обідраного, що перебуває під постійною загрозою смерті і не знає, за що змушений воювати, віддавати своє життя.

Тему імперіалістичної війни письменник продовжить в оповіданнях «Чорні маки», «Отруйна квітка», «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Русин», що вийшли друком уже 1920 року. В центрі їх — проста людина в сірій солдатській шинелі або селянингаличанин, якому війна принесла голод, нещастя, розруху.

Повалення самодержавства надало поштовх для початку української національної революції, відроджується українська преса. Степан Васильченка, повернувшись із фронту, бере участь в українських військових з'їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві, публікує свої твори, які були схвально відмічені критикою. Живе він то в Києві, то в сестри у Фастові. Письменник відчував гостру потребу нових тем, ідей та образів. Він починає активно вивчати радянську дійсність.

Цій меті сприяла мандрівка письменника з хоровою капелою «Дніпросоюзу» («Думка») Лівобережною Україною 1920 року впродовж півтора місяця. Письменник відзначив нестримний потяг простих людей до рідної культури, інтерес до народної пісні.

1920-го року Васильченко знову повертається до педагогічної праці. 1921-го року він — вихователь дитячого будинку в Києві, з 1922 року й у 1928 — учитель 61-ї трудшколи ім. Івана Франка, де керує драмгуртком, пише для нього дитячі п'єси («Свекор», «Минають дні», «“Кобзар” у селянській хаті»), інсценізує твори Тараса Шевченка («Іван Гус»), Івана Франка («До світла»). Організовує для учнів екскурсії до навколишніх сіл. Робота в школі поєднується з обов'язками уповноваженого комісії дитячої книги Наукового педагогічного товариства АН.

В оповіданнях і повістях Васильченка, написаних у перші роки Радянської влади, відтворені тогочасні суспільні процеси, типові картини життя, народження нових форм моралі й етики. Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років Васильченко працює над твором про Тараса Шевченка. Це мало бути велике полотно на п'ять частин під назвою «Широкий шлях». Але встиг письменник закінчити лише одну частину («В бур'янах»).

Степан Васильченко був не лише талановитим новелістом, автором повістей та інших прозаїчних творів. Його перу належать п'єси, що відіграли певну роль у становленні й формуванні української радянської драматургії, нового театру, який завжди приваблював письменника.

Зв'язки Васильченка з театром не обмежувалися лише написанням п'єс: ще в дореволюційній періодичній пресі він виступає з рецензіями на спектаклі М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін. Після 1917 року письменник боровся за створення нового, реалістичного театрального мистецтва. Він проводить велику організаційну роботу як член Українського товариства драматургів і композиторів, театральної ради, Московського товариства драматичних письменників і композиторів, бере активну участь у диспутах про шляхи розвитку нового українського театру.

За радянського часу створив письменник і кілька драматичних творів. Серед них інсценізації «До світла» (оповідання І. Франка), «Свекор» (власної новели), «Іван Гус» (поеми Т. Шевченка «Єретик»), п'єси «Кармелюк», «Минають дні» та ін.

Працював С. Васильченко і в галузі кінодраматургії. Ним написані сценарії «Бондарівна», «Ой не ходи, Грицю», «Олив'яний перстень», «Петруня», «Недоросток» та ін. Створювалися вони для німого кіно. Заслуговують на увагу й переклади письменника на українську мову творів Гоголя, Лєскова, Серафимовича та ін.

1927 року загострилася хвороба серця, яка почалася ще на фронтах імперіалістичної війни. Васильченко змушений був залишити роботу в школі. П'ятдесятиліття зустрів письменник уже зовсім хворим, не зміг навіть бути присутнім на своєму ювілеї, що відбувся 1 березня 1929 року.

В останні роки письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Васильченко 11 серпня 1932 року Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Запитання для бесіди

  • Назвіть галузі мистецтва, в яких працював С. Васильченко.
  • Визначте історичні події, які найбільше вплинули на формування його як письменника та тематику його творчості.
  • Розкажіть про громадську діяльність письменника.

14. Презентація роботи 8 групи. Реалістичні картини життя народу у творчості Степана Васильченка. Повість «Талант» (підзаголовок повісті — «Про дні, що минули»)

Історія написання повісті «Талант»: 1912 рік — завершена чорнова редакція повісті. 1924 рік — повість опублікована.

Тема: трагічна доля талантів у тогочасному суспільстві, зображення життя сільської інтелігенції, вчителів-сподвижників зокрема.

Проблематика повісті: мрія і дійсність, добро і зло, життя і смерть, роль таланту в житті людини, пробудження громадянської свідомості, кохання.

Жанр: соціально-побутова повість.

Композиція: твір складається з п'ятнадцяти розділів, кожен з яких у рамках спільного сюжету нагадує окрему новелу. Розв'язка подається в першому розділі. Застосований епіграф.

1–6 розділи — експозиція.

Зав'язка: приїзд до панського маєтку гостей з міста.

Кульмінація: сутичка Тетяни, головної героїні повісті, зі священиком.

Розв'язка: смерть героїні, талановитої співачки, та її поховання.

(Фото — ілюстрації до повісті «Талант» з різних видань).

15. Презентація роботи 9 групи

Питання за змістом повісті (індивідуальне завдання):

  • Скільки сюжетних ліній у повісті?
  • Назвіть героїв повісті.
  • Розкажіть про життя сільських інтелігентів.
  • Що ви дізналися про життя села та селян з повісті?
  • Що зближує вчителя та Андрія Марковича?
  • Дайте характеристику Тетяни.
  • Що стало причиною самогубства Тетяни?
  • Схарактеризуйте героїв повісті, поведінка яких спровокувала самогубство дівчини.

16. Ідейно-художній аналіз тексту повісті «Талант» (питання пропонує вчитель)

  • Назвіть ознаки імпресіонізму в повісті. (Композиційна фрагментарність, застосування деталей-натяків, ліризм, відтворення зорових вражень, використання не чистих кольорів, а відтінків, нюансів почуттів.)
  • З якою метою письменник використовує епіграф з газети? (Таким чином підкреслюється художня правдивість історії.)
  • Доведіть, що в повісті використовується розповідний прийом забігання подій уперед. (Повість починається з розв'язки.)
  • Яку роль у розкритті ідейно-художнього змісту «Таланту» відіграють описи портретів героїв, пейзажів, інтер'єру? (Пейзажі гармонують із внутрішнім станом персонажів, інтер'єри класу, школи та помешкання вчителя розкривають стан освіти в Російській імперії, ставлення до навчання простолюду. Портрети допомагають краще зрозуміти характер героя, поетичну вдачу Тетяни, наприклад.)
  • У чому полягає ідея повісті? (Звеличення таланту людини, працелюбності, моральної сили, боротьба проти знедуховлення, колоніального статусу України.)
  • Які особливості реалізму можна визначити в повісті? (Опора на факт, правдиве зображення життя села та його мешканців, психологічна вмотивованість учинків героїв, їх зв'язок із соціальним середовищем, зображення соціального розшарування суспільства, національних, соціальних та етичних проблем.)

IV. Систематизація та узагальнення вивченого
Групова робота. Мозковий штурм

Дайте характеристику розвитку літератури кінця XIX — початку XX століття на прикладі творчості В. Самійленка та С. Васильченка.

V. Домашнє завдання

1. Творче завдання. Підготувати усну відповідь на питання: «Чи був у Тетяни інший вихід із ситуації, що склалася?»

2. Дібрати матеріал з різних джерел про творчість поетів-«молодомузівців».

VI. Підсумок уроку

Рефлексія

  • Мати талант — це щастя (чи трагедія) тому що…
  • Я думаю, що в житті суспільства талант відіграє таку роль:…
  • Я впевнений, що людина може (не може) розпоряджатися своїм життям…
  • Я знаю, що не кожний талантовитий може пробитися, тому що…
Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду