Урок: Біографія Володимира Винниченка

27 грудня, 2016 0

Мета: ознайомити учнів з життям і творчістю В. Винниченка; розвивати навички самостійної роботи з джерелами інформації, вибору головного, розповіді від першої особи, сприйняття на слух, узагальнення; виховувати почуття патріотизму, поваги до особистості письменника.

Обладнання: підручник, матеріали, дібрані учнями, ілюстративний матеріал.

Теорія літератури: біографія письменника

Тип уроку: знайомство з особистістю письменника.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Сьогоднішній урок — незвичайний. Він присвячений ознайомленню з життям і творчістю ще одного видатного сина України — Володимира

Винниченка. А незвичайний він тому, що кожен з учнів класу спробує перевтілитися в письменника, подивитися на світ його очима, пояснити причини багатьох учинків, так би мовити, ізсередини. Ми зупинимося на знакових, найважливіших фактах життя митця, які створять для нас картину складного, драматичного, але такого багатого на події життя.

Отже, до роботи.

III. Актуалізація опорних знань
Слово вчителя
На думку соціологів, лідер повинен володіти певними якостями, які дослідники об'єднують у три групи — природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносять силу характеру, рішучість, інтуїцію, магнетизм особи. До числа етичних — гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, вміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Під лідерством розуміють

механізм взаємодії лідерів і тих, кого ведуть. Основними аспектами лідерства є здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне розв'язання проблем, мобілізувати людей на виконання рішень; схвалення учасниками групи ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.

Виділяють чотири збірних типи лідерів: «Прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників.

«Служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені.

«Торговець». Здатний переконати людей у привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани.

«Пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і нагальні вимоги моменту, адекватно реагувати на них.

  • До якого типу лідерів, на вашу думку, можна віднести персонажа драматичного етюду О. Олеся «По дорозі в Казку»? Свою думку обґрунтуйте.

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Робота в групах

Клас об'єднується в групи, кількість яких відповідає з кількості питань з біографії письменника, які необхідно висвітлити на уроці. Кожна група шукає відповіді на запитання теми уроку в підручнику, додаткових матеріалах, які приносять із собою учні, не знаючи, яке питання їм доведеться висвітлювати. Це можуть бути монографії, статті, знайдені в Інтернеті, підручники, публікації у фахових виданнях, запропоновані вчителем, тощо. На основі матеріалу з теми члени групи упродовж 20 хвилин створюють «сповідь письменника» про той чи інший період його життя, важливий для розуміння творчості.

Група обирає «письменника», котрий буде виступати від імені В. Винниченка. Решта членів групи — «суфлери».

«Письменник», надівши капелюха, за допомогою членів групи розповідає про певний період «свого» життя, потім передає капелюха іншому «письменникові» і так далі. Після «Сповіді» — підбиття підсумків уроку.

Перелік питань для обговорення в групах:

Група 1. Письменник розповідає про сім'ю, дитинство та юнацькі роки.

Група 2. Письменник розповідає про революційну діяльність.

Група 3. Письменник розповідає про участь у подіях 1917– 1918 років.

Група 4. Письменник розповідає про еміграцію.

Група 5. Письменник розповідає про перший період літературної діяльності.

Група 6. Письменник розповідає про другий період літературної діяльності.

1. Робота в групах

Десятиліттями його ім'я намагалися стерти з пам'яті народу, його твори вилучали з фондів бібліотек. Але Винниченко пережив свій час, тому що був великим талантом, який не підлаштовувався під смаки публіки навіть тоді, коли ризикував посадою, славою, добробутом. Доля була до нього безжальною, але зігнути, знищити не змогла.

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлисаветграді в селянській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка).

2. Заслуховування повідомлень груп

Група 1. Письменник розповідає про сім'ю, дитинство та юнацькі роки

Я, Володимир Винниченко, народився в простій селянській родині. Мій батько, Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу в моєї матері вже було троє дітей: Андрій, Марія і Василь. У новому шлюбі народився лише я.

Дякувати батькові, який віддав мене до народної школи, і вчительці, яка переконала батьків у необхідності продовження моєї освіти. Через те, що я звернув на себе увагу своїми здібностями, доля моя склалося інакше, ніж долі багатьох, народжених у сім'ї селян.

Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи мене все ж віддали до Єлисаветградської гімназії.

Навчання в цьому закладі надало мені можливості не тільки продовжити освіту, а й зрозуміти декілька важливих речей.

По-перше, я зрозумів, що у світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих. (Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли мене насмішками. Моя українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість в учнів гімназії.)

По-друге, усвідомлення свого становища не пригнітило мене, а заклало основи моєї революційності на все життя. (Усвідомлення соціальної та національної нерівності викликало у мене протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах гімназії я взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом відрахування з гімназії.)

По-третє, цілеспрямованість та усвідомлення своєї правоти допомагають досягти мети. (Я не кинув своїх студій, а продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Незважаючи на виразну нехіть учителів видати мені «атестат зрілості», під тиском директора гімназії я таки одержав диплом.)

Група 2. Письменник розповідає про революційну діяльність

Моя революційна діяльність не обмежилась участю у шкільній революційній організації: у 10-ті рр. ХХ століття вона стане для мене визначальною.

Я чудово розумів, що для здійснення мети революційної боротьби — знищення соціальної та національної нерівності, потрібно мати освіту. Тому в 1901 року я вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалася «Студентською громадою». На той час уже існувала Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП), до лав якої я вступив і за її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. За цю діяльність мене заарештували 1903 року, знову виключили з навчального закладу та ув'язнили до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві. Але розуміння того, що поставлена мета здійсниться, якщо цілеспрямовано працювати на її виконання, яке прийшло до мене ще в юнацькі роки, дозволило згодом утекти з в'язниці. На цьому мої випробування, звичайні для кожного революціонера, не закінчилися: незабаром новий арешт — дисциплінарний батальйон. Але досвід першої втечі надав мені можливості знову втекти і нелегально відбути в еміграцію. Ризикуючи життям, доводилося не раз переходити кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги мені за допомоги товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Вирішивши не ризикувати далі, я емігрував. Повернувся до Росії лише на початку Першої світової війни, жив під чужим ім'ям переважно в Москві до 1917 року.

Група 3. Письменник розповідає про свою участь у подіях 1917–1918 років

За активну політичну роботу я взявся одразу після Лютневої революції: став членом Центральної Ради, згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. На мене була покладена дуже важлива місія: я був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Але через виникнення протиріч з членами уряду я змушений був вийти з його складу, хоча менше, ніж через місяць, знову його очолив.

У наступні місяці я був у центрі подій, які мали відношення до діяльності УЦР, пережив розчарування від руйнації надій на те, що Україна стане «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу», як було написано в IV Універсалі, евакуювався до Житомира, потім до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де був заарештований гетьманською вартою в надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки моєму авторитету мене швидко звільнили з-під варти. Після чого я знову перейшов до активної політичної діяльності: у серпні 1918 року очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 року. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою я пішов у відставку та виїхав за кордон. Як політик, я всією душею хотів померти, у чому зізнався у своєму «Щоденнику».

Група 4. Письменник розповідає про еміграцію

За два місяці до еміграції я записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю у своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут, у соціалістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник…» Але повністю відмежуватися від політичної кар'єри не вдалося: в еміграції вона тривала. У Відні я за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 року — грудень 1919 року) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Цю працю я вважаю важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

Мої політичні погляди були дуже близькими до комуністичної філософії, але більшовики, на мою думку, недостатньо враховували національний фактор. Я мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України, і наприкінці 1919 року спробував цю ідею втілити в життя: вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», у якій опублікував свій листманіфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року я почав шукати шляхи до повернення на Батьківщину, які були підтримані Радянським керівництвом і особисто Володимиром Леніним, і наприкінці травня 1920 року разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію посісти пост заступника голови Раднаркому УРСР із портфелем наркома закордонних справ. Але подальші події дали мені можливість зрозуміти, що це запрошення не давало мені реальної можливості діяти на користь України, тому я відмовився від участі в роботі уряду УРСР і в середині вересня 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. І хоча я продовжував уважно стежити за подіями в СРСР, спроб повернутися більше не здійснював. Натомість виступав з критикою національної і соціальної політики РКП (б) та Радянського уряду». V Всеукраїнський з'їзд навіть оголосив мене ворогом народу, поставив «поза законом».

Під час німецької окупації я мешкав у Франції. За відмову співробітництва з нацистами мене було кинуто до концтабору. По закінченні війни я знов занурився в суспільну роботу, закликаючи до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Наступні роки еміграції я прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом.

У ч и т е л ь. Понад 20 полотен Володимира Винниченка зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Помер письменник, політик і громадський діяч 6 березня 1951 року, похований у французькому місті Мужен.

Група 5. Письменник розповідає про перший період своєї літературної діяльності

Моя літературна діяльність завжди була в нерозривній єдності з моєю революційною, політичною, починаючи від гімназійної поеми, за яку я одержав тиждень «карцеру», до моїх драматичних творів. Я можу пишатися тим, що є автором першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (1922–1924), що появу перших моїх творів вітали Іван Франко і Леся Українка.

Моє перше оповідання «Краса і сила» (1902) з'явилося в «Киевской старине». До перших літературних спроб з прихильністю поставився і Михайло Коцюбинський у 1909 році.

Я б розділив усе, що написано мною, на два періоди: перший охоплює більшу частину творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року, до другого періоду відносять оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Уже з перших кроків своєї творчості («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики!», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень») я повністю позбавився народницького підходу і забарвлення; ідеалізації своїх героїв — селян і наймитів. Твори були розраховані на масове споживання, на революційну функціональність, чому сприяла їх «мала форма» — стисло, коротко, популярно. Я намагався показати революційний потенціал наймитів і селян-бідняків, але водночас безперспективність їхньої боротьбі без союзників. Але їх я бачив не в міському пролетаріаті, який був зрусифікований і відірваний від села, а в «революційній» інтелігенції.

В інших своїх творах я гостро висміюю міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриваю зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. Нариси й оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Хведько-халамидник») я також вважаю революційними творами. Згодом я написав низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»). Мені здається, що написане мною в цей період, розказано і показано живо, вільно, захопливо.

Група 6. Письменник розповідає про другий період своєї літературної діяльності

Другий етап літературної діяльності я почав драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий медмідь». Незважаючи на те що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж нереволюційні. Також нереволюційні і мої романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Божки», «Хочу!»). У цих творах я звертався винятково до зображення охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції і національного руху. Я не бачив виходу для бідняцьких, полу-пролетарських категорій села. Тому, не звертаючись до пролетаріату, я почав боротьбу із негативними якостями інтелігентської категорії «роду людського», хотів перевиховати її і без болю вилікувати. Саме тому я намагався художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норми поведінки, проповідуючи «соціалістичну» реформу. Цим пояснюється і мій перехід до жанру драми, а згодом і роману.

На мою літературну творчість цього періоду, безперечно, вплинули філософські концепції Ф. Ніцше.

В еміграції я активно взявся до літературної роботи з 1925 року. Мої п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медмідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля». На екранах Німеччини 1922 року демонструється фільм «Чорна Пантера». Не забувають про мене і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановки моїх п'єс.

У ч и т е л ь. Володимир Винниченко — письменник світового рівня. У роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині, коли творчість письменника повернулася на його Батьківщину, важливим є зберегти його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»

V. Систематизація та узагальнення вивченого Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Завдання: закінчіть речення:

  • Володимир Винниченко — справжній патріот України, тому що…
  • Володимир Винниченко — письменник світового рівня, тому що…
  • Сучасні письменники повинні вчитися у Володимира Винниченка…

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Прочитати новелу «Момент».

3. Записати свої враження від знайомства з особою письменника (форма довільна).

VII. Підбиття підсумків уроку

Рефлексія

  • Що вас вразило в розповіді «письменника» про себе?
  • Що вас вразило в розповіді «письменника» про час?

Додаток

Цікави факти з біографії Володимира Винниченка
Батько письменника був чумаком. Кирило Винниченко возив сіль із Криму, зупинявся на постоялому дворі в місті Єлисаветграді, який утримувала вдова Євдокія Павленко. Вона була старшою за Кирила на 5 років, мала дітей, але це не стало на заваді весіллю. Володимир отримав таке ім'я, тому що він народився в день святого Володимира.

Щоб утекти з військової в'язниці Києва «Косий капонир», куди його посадили за революційну агітацію, 23-річний Винниченко імітував повішення. Хлопця ледве врятували.

Ніхто з українських драматургів ні до, ні після Винниченка не мав такого визнання в Європі: його п'єси в 1920-ті роки ставили в театрах Парижа, Відня, Рима, Берліна.

Добираючи матеріал для своїх творів, Володимир Винниченко проводив свого роду експерименти. Наприклад, у своєму щоденнику він описував, як у 40-річному віці закохував у себе молоденьку дівчину, уважно спостерігаючи за своїми почуттями, за розвитком стосунків, щоб використати їх як літературний матеріал. А його дружина спеціально знайомила письменника з гарними жінками, щоб підтримувати в ньому творче натхнення.

У Винниченка до знайомства з дружиною був син, який помер при загадкових обставинах. Його народила така собі Люсі Гольдмерштейн родом з Полтавщини. Познайомився письменник з нею 1908 року в Швейцарії. Потім їхні стосунки розвивалися в Італії на острові Капрі. У Росіі в Люсі був чоловік, а за кордон вона поїхала з 8-річним сином. У Люсі і Володимира народився небажаний син, який помер у 3-місячному віці. Будучи в стані афекту, Люсі вирішила, що Володимир причетний до смерті дитини. Збереглися листи зі звинуваченнями Люсі Винниченка у вбивстві сина. Після того як жінка отямилася, їхні стосунки налагодилися.

Після виходу драми «Моменто» знайомі здогадувалися, хто був прототипами її героїв. У кульмінації художник Кривенко вбиває дитину, винісши її на холод. Подібний сюжетний хід є в одній з новел Гі де Мопасана.

В еміграції Винниченко дружив з радянським розвідником і талановитим художником Миколою Глущенком, картини якого зараз коштують дуже дорого. Письменник не знав, що його друг — чекіст. У Глущенка в Берліні була студія-галерея, де він працював і продавав свої картини. Письменник зайнявся живописом під впливом Глущенка. Але вони посварилися через дволикість художника, принаймні саме в цьому звинувачував його письменник у своїх невідправлених листах, які збереглися в його архіві.

Володимир Кирилович мав намір поїхати із Францїї в США. Планував їздити по містах Америки, організовуючи виставки свого живопису і читаючи лекції з конкордизму (ідея загальної гармонії) — як сучасні проповідники. Але він не отримав візу через те, що послідовники Симона Петлюри, які свого часу ворогували з письменником, у посольстві США схарактеризували його як «червоного», який буде проповідувати в Америці марксизм.

Володимир Кирилович та його дружина були сироїдами: харчувалися лише овочами та фруктами. Коли вони жили у Франції, неподалік від Канн у старовинному будинку, на двох гектарах землі вирощували овочі на продаж і для себе. Господар з письменника вийшов не дуже гарний, тому частину землі продали.

Архів Винниченка зараз зберігається в Америці (у нас у країні тільки колекція особистих речей письменника та його живописні роботи, які знаходяться в музеї міста Кіровоград). Згідно із заповітом його дружини, Розалії Яківни, слід передати Українській вільній академії наук у США за умови, що коли Україна здобуде незалежність, потрібно передати цей архів на батьківщину письменника. Але він і досі в США через необхідність зробити з нього копії для Америки перед відправкою в Україну. На це потрібно 200 тисяч доларів, яких не має наше Міністерство культури.

«Хай тепер українські маси майже нічого не знають про нього, хай хтось замовчує або чорнить його ясну постать, але це лише тимчасовість, швидко прийде час, коли ім'я його буде у всіх на устах і пам'ять про нього співатиметься в найдальших кутках української землі» (Розалія Яківна Винниченко, дружина письменника.)

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду