Урок: Микола Вороний. Життя і творчість поета-новатора, «ідеолога» модернізації української літератури, першого представника українського символізму

26 грудня, 2016 0

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом поета-новатора, «ідеолога» модернізації української літератури, першого представника українського символізму; дати поняття про символізм як одну із стильових течій модернізму; з'ясувати ідейно- художній зміст поезії «Іванові Франкові», визначити її тему та проблему; розвивати вміння знаходити ознаки модернізму у художньому тексті, навички виразного читання; виховувати повагу до особистості митця.

Теорія літератури: символізм.

Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, текст вірша «Іванові Франкові».

Тип уроку: засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльностішколярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Історія української літератури поповнюється іменами письменників, творчість яких протягом тривалого часу була недоступною широкому колу читачів. Це стосується в першу чергу авторів кінця ХІХ — початку ХХ століття, мистецькій спадщині яких з різних причин дослідники не приділяли належної уваги. Цим пояснюється той факт, що ім'я Миколи Вороного, який один із перших в Україні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема, упродовж тривалого часу було майже невідоме широкому загалу. Нам випала чудова нагода ознайомитися із життєвим і творчим шляхом цієї неординарної особистості.

III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Лекція з елементами бесіди та аналізу поезії. Учні записують у зошити факти, які їх зацікавили, з власними коментарями.

Микола Кіндратович Вороний (псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик; криптоніми — М. В., К-ич М., М-У-ко та інші) — першорядний поет, талановитий літературний та театральний критик, журналіст, актор, історик і публіцист, режисер, перекладач, відомий громадський діяч.

Народився майбутній поет 6 грудня 1871 року на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровська область) у заможній родині ремісника, у якій зберігали давні українські традиції. Батько походив із селян, правнук гайдамаки, онук кріпака, якому свого часу вдалося записатися до міщан. Предком матері був освітній діяч XVII–XVIII століття, ректор Києво-Могилянської академії (1697–1702 рр.) Прокіп Колачинський.

Мати прищепила малому Миколці палку любов до української культури, народних звичаїв, повір'їв, до українських народних казок, пісень, легенд. Від неї хлопець перейняв захоплення поезією Тараса Шевченка, вивчив напам'ять поему «Катерина». Формуванню патріотичних почуттів сприяв дід по матері Павло, який, прослуживши двадцять п'ять років в уланському полку, не зрусифікувався, говорив чистою українською мовою. А прожив він майже сто років на степових просторах півдня України.

Коли хлопцеві виповнилося півроку, сім'я переїхала до Харкова. Дитинство його минало на мальовничих околицях міста — Гончарівці та Холодній Горі — серед дотепних та життєрадісних людей, які й у горі вміли жартувати. Спогади про ці роки Вороний проніс через усе життя, з них черпав естетичну й духовну наснагу.

Навчався він у початковій школі, потім у реальному училищі спочатку в Харкові, а пізніше в Ростові. На цей час припадає знайомство з пригодницькими романами М. Ріда, Ф. Купера, Ж. Верна, пробудження інтересу до громадянської лірики М. Некрасова, І. Нікітіна, С. Надсона. «Кобзар» стає настільною книжкою. З-під пера юнака з'являються перші власні творіння.

У Ростові М. Вороний бере участь у нелегальних народовольчих гуртках, читає заборонену літературу, організовує «Українську громаду». Після арешту його виключають з 7-го класу училища із забороною вступати до вищих навчальних закладів та проживати у великих містах Російської імперії. Три роки він перебував під наглядом поліції.

1893-го року М. Вороний у журналі «Зоря» (Галичина) надрукував свій перший вірш «Не журись, дівчино», присвячений Л. М. Старицькій. Після цього його поезії часто з'являлися в періодичних виданнях, альманахах, антологіях та збірниках.

Ідейним поводирем та кумиром М. Вороного на тривалий час став М. Драгоманов. Микола Кіндратович захоплювався його публіцистичними виступами, літературознавчими та суспільно-політичними й філософськими статтями. Йому подобалися громадянська пристрасність Драгоманова, високий гуманізм, глибока віра в неминучість поступального руху людства, щире вболівання за долю України, тверде переконання, що прийде час духовного відродження нації. «Мене манила і Європа, а головне — манила таємнича постать «властителя дум» радикальної… молоді — проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд», — пізніше писав Вороний. Але ця зустріч, на жаль, не відбулася, Драгоманов помер 1895 року.

Юнак, позбавлений можливості здобути вищу освіту в Росії, виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, якого вважав велетнем думки, а вплив його на себе — колосальним. Вороний навіть став хрещеним батьком сина І. Франка.

У Львові М. Вороний занурюється в роботу. Він працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, був режисером українського театру товариства «Руська бесіда», у редакції журналу «Житє і слово» вів рубрику «Вісті з Росії», допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час виконував обов'язки неофіційного редактора журналу «Зоря». Однак вплив на поета-початківця мають не тільки І. Франко та його однодумці, а також і французькі символісти Бодлер та Мореас, німецькі філософи-ідеалісти Шеллінг, Шопенгауер, Шлейєрмахер.

З 1897 року Вороний проживає на Східній Україні, протягом чотирьох років він актор театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

1901-го року Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова, але не припиняв активної літературно-громадської діяльності. На цей час припадає проголошення Вороним гасла «чистого мистецтва». У «Літературно-науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

2. Бесіда з учнями

  • Згадайте, який альманах видав Микола Вороний? («З-над хмар і долин». Вийшов 1903 року.)
  • З якою пропозицією звернувся він до українських письменників? (Надсилати твори, у яких відсутні «заспівані тенденції та вимушені моралі».)
  • До чого закликав М. Вороний? (М. Вороний закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.)
  • Як цей заклик назвав Сергій Єфремов? (Сергій Єфремов у статті «В поисках новой красоты» назвав цей заклик маніфестом українського модернізму.)
  • Що лежало в основі модернізму М. Вороного? (Естетизм. М. Вороний проголосив культ краси, естетики. Він застерігає письменників від «творів грубо-натуралістичних, брутальних», закликає відійти від шаблонів, що склалися в літературі, відкинути сталі теми, відмовитися від тенденційності, «натомість бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю…» На думку М. Вороного, найкраще прагнення людини, її бажання краси, пошуки кохання, роздуми над сенсом життя може передати поезія символізму. Справді, у французьких символісті, особливо у П. Верлена, С. Малларме, філософські пошуки часто виступають осереддям поетичних творів.)
  • Чому І. Франко не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний? У якому своєму творі і як він про це говорить? (І. Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. У вступі до поеми «Лісова ідилія» Каменяр назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів:
    Пісень давайте нам, поети,
    Без тенденційної прикмети,
    Без соціального змагання,
    Без усесвітнього страждання,
    Без нарікання над юрбою,
    Без гучних закликів до бою…
    І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…»
    )

3. Теорія літератури

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця XIX — поч. XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії А. Шопенгауера, «теорії невідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки за допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-х як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні — поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своєю предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив уперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

Символісти вбачали мету мистецтва в тому, щоб утілити ідею у зрозумілий людині символ та розвинути її за допомогою нескінченних гармонійних варіацій. Тому поети-символісти іноді дивували читача згадками про звучання запаху, колір ноти, аромат думки.

У пошуках вічної Ідеї, вічної Істини символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, музичність, сугестію, багатозначність слів, аналогії, абстрагованість образів тощо. Усе це обумовлює і складність сприйняття символістських творів.

Найвідомішими представниками символізму у Франції є: П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн, Ж. Роденбах; в Англії — О. Вайльд; у Німеччині — С. Георге, Г. Гауптман; в Австрії — Р. М. Рільке, Г. Гофмансталь; у Норвегії — пізній Г. Ібсен, К. Гамсун; у Росії — О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий; в Україні — М. Вороний, Олександр Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина та інші.

4. Хвилинка акторської майстерності

Заздалегідь підготовлений учень читає виразно вступ до поеми «Лісова ідилія» Івана Франка, присвячений М. Вороному.

Миколо, мій друзяко давний,
Ідеалісте непоправний,
Навіяв ти на душу чару
З далекого Катернодару;
Мов згук трембіти в полонині
Тому, що блудить по долині,
Пустив ти слово різко, сміло,
Що в серці дивно защеміло:
«Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних покликів до бою,
Без сварів мудреців і дурнів,
Без горожанських тих котурнів»
Га, га, Миколо, ще з пеньками
Лиш мід твоїми б пить устами.
Би своїм словом, би доразу
Котурн і фальш, пустую фразу
Гони їх з пісні на псю маму,
Як гнав Ісус мінялів з храму.
Ні, друже мій, не та година
Сучасна пісня — не перина,
Не гошпітальнеє лежання, —
Вона вся пристрасть і бажання,
І вся огонь, і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога,
Шукання, дослід і погоні
До мет, що мчать по небосклоні.

5. Слово вчителя

Альманах «З-над хмар і долин» був виданий М. Вороним 1903 року в Одесі. Вступну статтю поета про завдання альманаху цензура не тільки заборонила, «але й видерла її навіть з альманаху і мені не вернула. Що було його робити? Без вступу якось ніяково… Тоді я, одержавши якраз посланіє Ів. Франка до мене, написав відповідь на його посланіє і надрукував замість вступної статті, як introductio.

…Такі то були часи!» (З листа до О. І. Білецького від 9 квітня 1928 р.) У той час, коли не видавалося жодного журналу українською мовою, вихід альманаху став явищем визначним в історії української культури. А звинувачення М. Вороного в «декадентстві», хворобливому індивідуалізмі, втечі в світ ілюзій були безпідставними і несправедливими. Дбаючи про естетичне оновлення поезії та її тематичне «розкріпачення», письменник залишався громадянином, якого турбувала доля батьківщини.

У відповідь на Франкове «Посланіє» М. Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність».

До речі, полеміка з І. Франком, а точніше, обстоювання свого творчого кредо, продовжувалася і в листуванні. Дякуючи Франкові за «Посланіє», в одному з листів М. Вороний писав: «До всього того я ще жадаю від поета ширшого обсягу, оригінальності і справжньої поетичної форми. Я не хочу виключно забиватись в тихий залив свого серця, я хочу бути лише цілим чоловіком… Риторизму не визнаю». Митець виступає проти однобокості життя, застерігає від впадання у крайнощі — або розум, або почуття. Але залишає за поетом право ховатися від дійсності у світ мрій, забираючи туди з собою читача, поетично змальовувати ідилічні картини життя — «чисту штуку», «ідейну, а не тенденційну», тобто народницьку.

6. Виразне читання учнями вірша «Іванові Франкові»

ІВАНОВІ ФРАНКОВІ
відповідь на його посланіє

Ні, мій учителю і друже,
Про мене — все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І не вгамованим сумлінням,
Життя — се дві противні сили
між собою в бій вступили.
Одна з них — велетень-гнобитель,
А друга — геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий;
Страшні тяжкі його удари,
А ще страшніш — таємні чари…
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти…
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.
Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базари!
Нікчемний крам, дрібні вигоди —
От їх найвищії клейноди!
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав'януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута.
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О друже мій, то не дурниці —
Всі ті щасливі небилиці
Про райських гурій, про Нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію-царицю
Посміє кинуть у в'язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок?
Коли вона не зносить рамок?
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!..
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало…
Моя девіза — йти за віком
І бути цілим чоловіком!

7. Бесіда за змістом твору

  • Як ви розумієте епіграф до поезії? (Автор окреслює коло питань, які намагатиметься розв'язати. М. Вороного як справжнього поета і громадянина не могло не цікавити питання про роль поета і поезії в житті людини.)
  • На яке питання у вірші-присвяті намагається знайти відповідь письменник і якого висновку доходить? (У вірші-присвяті «Іванові Франкові» М. Вороний намагається знайти відповідь на питання, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи призначення мистецтва відтворювати тільки прекрасне. Письменник доходить висновку, що митець не має права не реагувати на прояви суспільного життя, не боротися за щасливе майбутнє. Але водночас душа прагне естетичної насолоди, пізнання «надземного», тому й цю потребу митець має задовольнити.)
  • Які принципи власної поетичної творчості задекларував Вороний у творі? (Вороний у художній формі задекларував такі принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця визначальною стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап естетичного розвитку, а й утвердження цілісної особистості поетагромадянина: «Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком».)
  • Яким постає перед нами образ поета у вірші? (Поет — борець, воїн, що закликає до бою «всіх тих, хто мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі». Життя він повинен охоплювати в усіх його проявах — «радощі і жалі», «боління і надії».)
  • Літературознавець С. Павличко вважала, що у цій поезії «віддзеркалилася … двоїстість Вороного». А як здалося вам? (Уже в перших строфах поет заперечує і французькому поетові, і собі, стверджуючи, що він не байдужий до «життя з його скаженим шалом, З погонею за ідеалом, З його стражданням і болінням». У цих рядках і виявляється суперечливість світогляду Вороного, його двоїстість. На переконання поета, життя — це боротьба велетня-гнобителя та геніявизволителя — двох антагоністичних сил. Місце поета — на боці генія, його завдання — боротися самому і закликати до боротьби «всіх тих, що мляві чи недужі, Чи під укриттям сплять байдужі». Але постійна участь у жорстокій битві може озлобити серце, очерствити душу, яка прагне «скинуть пута», «ширшого простору», «схопитись і злетіти вгору», забути «життя брудне, життя нікчемне… і пізнать надземне». Тому головне для поезії — краса.)

У ч и т е л ь. Отже, за Франком, «сучасна пісня» — «вся огонь, і вся тривога, вся боротьба». Вороний же вважав, що «…коли повсякчас битись, То серце може озлобитись. Охляти може, зачерствіти, Зав'януть, як без сонця квіти». Чий погляд на роль поета і поезії в житті людини, на вашу думку, більш правильний? Відповідаючи, використовуйте метод ПРЕС.

Я вважаю, що…
Тому що…
Наприклад, …
Отже, …

8. Виступи учнів

Повідомлення 1

1910-го року Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911– 1917 рр. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917). У цей період він часто публікує рецензії на твори молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театр і драматургію.

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії», яка вийшла 1911 року в Києві, сповнена музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 рік) він іде шляхом естетизації, самозамилування ліричного героя. Дослідник творчості Вороного Василь Яременко підкреслює, що у своїх поетичних творах митець все частіше порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), одним із перших вводить урбаністичні описи, використовує традиційні для європейської поезії мотиви, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність, утверджуючи нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриваючи трагізм духовної самотності (цикл «Осокор»). Однак модерністське художнє мислення не заважало Вороному писати твори, у яких він виражав щирі синівські почуття до народу, шану до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Є в його творчому доробку поезії, у яких висміюється національна обмеженість, псевдо-патріотизм з його антигуманістичною, аморальною сутністю («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Повідомлення 2

Поет привітав Лютневу революцію 1917 року. Вона захопила його своїм масовим ентузіазмом, свободою слова, а найбільше тим, що зняла заборону з його рідної мови. Скінчилося все швидко. Жовтневі події 1917-го розкололи світ. Насильство, кров безневинних жертв громадянської війни справили на М. Вороного гнітюче враження. Він не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон 1920 року. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.

1921-го року у Варшаві поет видав збірку «За Україну!», а невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. І ні на хвилину не випускав з поля зору події, що відбувалися в Україні.

Вісті були суперечливі й невтішні. Але то рідна земля, його Вітчизна. Там залишився його син. 1926-го року Вороний повернувся в Україну. Займався педагогічною діяльністю: вчителював на Кіровоградщині, завідував літературною частиною Київського оперного театру, багато перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами О. Пушкіна («Кам'яний гість», «Скупий лицар» та «Моцарт і Сальєрі»), М. Некрасова, А. Фета, Ф. Тютчева, Ю. Словацького («Мазепа»), Данте, В. Шекспіра, Г. Гейне, П. Верлена, М. Метерлінка. Для перекладу, на думку дослідників творчості митця, він добирав твори, що задовольняли його прагнення виховувати засобами літератури свідомих громадян, які вміють цінувати прекрасне. Не можна відкидати ще один мотив, який лежав у основі його діяльності, — вивести українську культуру, особливо ж поезію, на орбіту світової культури.

1929-го року у видавництві «Рух» вийшло найповніше видання творів Вороного «Поезії».

Повідомлення 3

Виступає Вороний активно і як журналіст: пише численні театральні рецензії, статті про малярство і графіку, спогади про Франка тощо.

Але палким прихильником революції Микола Вороний так і не став. Його ідейні та творчі шукання (автор маніфесту українського модернізму) та еміграція до Львова послужили приводом для репресій. Письменникові нагадали і його «буржуазно-естетську» творчість, і святкування 25-річного ювілею своєї літературно-мистецької діяльності (1919 рік) з Петлюрою — «гетьмана української поезії» з «гетьманом української армії». Першого разу НКВС засудить його до трьох років виправно-трудових таборів. Цей вирок синові Марку, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом'якшити, добившись заміни на заслання. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучать з публічного обігу.

Письменникові заборонялося жити в Києві.

Повідомлення 4

У вересні 1937-го року Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району (сучасна Кіровоградщина, нині — у складі Добровеличківського району). Про перебування Миколи Кіндратовича у селі мало що відомо. Незаперечно, що тут, в українській провінції, він шукав спокою і затишку.

У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходили і відволікали від роботи, їжу готував собі сам або харчувався в їдальні. Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський.

Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійному переживанні за сина Марка, який був на той час уже в'язнем ГУЛАГу.

Весною 1938 року кілька десятків людей, серед яких був і Вороний, було арештовано.

Повідомлення 5

Справа № 3945, де містяться документи, які стосуються долі письменника, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 року всім їм винести смертний вирок.

7 червня 1938 р. вирок було виконано. Вороного розстріляно як ворога народу, твори його було заборонено.

27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. У запиті, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. Розслідування, проведене у 1956–57 роках, засвідчило безглуздість звинувачень, що інкримінували Вороному.

10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували.

IV. Систематизація й узагальнення вивченого

1. Перевірка виконаної учнями роботи. Систематизація матеріалів.

2. Створення грона «Микола Вороний — неординарна особистість».

V. Домашнє завдання

1. Повторити матеріал про життєвий і творчий шлях письменника.

2. Дати розгорнуту відповідь на питання: як ви розумієте зміст рядків: «Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком»?

3. Завдання творчого характеру. Написати міні-твір «Мій друже, я Красу люблю» (За змістом поезії «Іванові Франкові»).

4. Випереджувальне індивідуальне завдання. Підготувати повідомлення за темою: «Автобіографічна основа інтимної лірики М. Вороного».

VI. Підсумок уроку

Рефлексія

  • Особистістю письменника не можна не захоплюватися, тому що…
  • Мене вразив факт…
Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду