Урок № 1–2: Пейзажна та інтимна лірика Лесі Українки. Оригінальність ритмомелодики і образотворчих засобів у вірші «Хвиля»

25 грудня, 2016 0

Мета: проаналізувати зразки пейзажної та інтимної лірики поетеси («Хвиля», «Стояла я і слухала весну», «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами», «Все-все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: «Він навіки згинув!..», «Квіток, квіток…», «Дим», в якому поєднуються патріотичні мотиви зі співчуттям до болю інших народів, зразок філософської лірики — «Тo be or not to be?») та визначити особливості поетичного стилю Лесі Українки, її новаторство в галузі ритміки, строфіки, знайти ознаки співзвучності її лірики з поезією Г. Гейне; розвивати навички аналізу поетичного тексту, вміння знаходити і визначати художні засоби, навички виразного читання; виховувати любов до художнього слова та поезії Лесі Українки, почуттягордості за досягнення країни в галузі літератури.

Обладнання: збірки поезій Лесі Українки, підручник.

Теорія літератури: поезія в прозі, філософська лірика, поетичний стиль, ритміка, строфіка (повторення).

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

1. Виразне читання вірша «Contra spem spero»

2. Бесіда з учнями

  • Як перекладається назва вірша «Contra spem spero»?
  • Визначте провідну думку поезії «Contra spem spero».
  • Яку роль відіграють поет і поезія в суспільстві, на думку Лесі Українки?
  • Дайте характеристику ліричної героїні вірша «Contra spem spero».
  • «І все-таки до тебе думка лине…» за жанром…
  • Які життєві обставини дали імпульс для написання поезії «І все-таки до тебе думка лине…»?
  • Які історичні події лягли в основу вірша «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»?
  • Якою у майбутньому хоче бачити Леся Українка Україну? (Дати відповідь на основі змісту вивчених поезій.)

Повторення відомостей про Генріха Гейне
  • Що вам відомо про тематику творів Гейне?
  • Назвіть найвідоміший його автобіографічний твір.
  • З яких циклів він складається?
  • Згадайте назву твору, присвяченого батьківщині поета — Німеччині.
  • Про які країни писав свої вірші Гейне?
  • У якому творі поет звертається до теми поета та поезії?
  • Де провів поет більшу частину свого життя? Чому?
  • Що вам відомо про останні роки життя поета?

III. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

На уроці продовжимо роботу над ідейно-художнім аналізом інтимної та пейзажної лірики Лесі Українки, вдосконалюючи навички виразного читання, аналізу поетичного тексту, вміння узагальнювати знайдений у різних джерелах матеріал, співпраці в групі.

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Робота з поняттями теорії літератури (повторення)

  • Дайте визначення поняття «поетичний стиль». (Сукупність елементів художньої форми, яка надає поетичному творові естетичне обличчя; наскрізний принцип побудови художньої форми, який визначає цілісність, єдиний тон поезії. Стильова визначеність характерна і для окремого твору (стиль твору), і для творчої індивідуальності художника (стиль письменника), і для групи авторів (стильова тенденція, стильова течія).
  • Що ми називаємо ритмікою? (Вчення про ритм. Цей термін у віршознавстві вживається у двох значеннях: лад ритму певного віршового твору чи сукупності творів; розділ віршознавства, спрямований на вивчення ритміки в різних системах версифікацій (розміри, рими, строфи тощо). Внутрішню природу ритміки пов'язують з музикою або зі стопою (теорія стоп), або з інтонацією чи фіксуванням масового повторення однорідних елементів (статистичний метод) тощо, однак поки ще не існує інтегрованої системи ритміки.)
  • Що ми називаємо строфікою вірша? (Розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію. Водночас термін «строфіка» вживають у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища.)

2. Слово вчителя

Описи природи у Лесі Українки ніколи не були самоціллю. Саме в тому в них присутня людина зі своїм внутрішнім світом. У поезіях Лесі пейзажні мотиви поєднуються з філософськими («Хвиля»); філософськими та інтимними («Стояла я і слухала весну»).

3. Презентація результатів групової роботи (5-хвилинне обговорення в групі), які заносяться в таблицю

Етап I. «Мозковий штурм». (Кожен член групи самостійно виконував завдання вдома, в класі під час роботи в групі зібраний матеріал узагальнюється, повідомлення, доповнюючи одне одного, створюють розгорнуту відповідь.)

Етап II. Презентація. (Представники групи виступають зі своїми повідомленнями, звертаючись по допомогу в разі потреби до членів групи. Учні класу в тезисній формі (формі плану, конспекту) занотовують зміст повідомлень.)

Повідомлення першої групи «Хвиля» — оригінальність ритмомелодики та образотворчих засобів

1. Виразне читання вірша «Хвиля».

ХВИЛЯ
(Вірші / поза збірками)
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й щезне…
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?

2. Орієнтовний зміст повідомлення.

Поезію «Хвиля» дослідники вважають вершиною пейзажної лірики Лесі Українки, одним із кращих її мариністичних творів. Зміст вірша можна розглядати як алегорію людського життя. Пейзажна картина «Хвилі» змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер.

Образи вірша: море — символ свободи; Хвиля — заклик до руху, можливість життєвого вибору.

Особливості ритмомелодики: зміна 1-, 2- і 4-стопних рядків хорея залежно від їх художнього навантаження. («Рабська перспектива» хвилі (мінорна тональність): «колихати малі молюски», «вартувати морю скарби»; імовірність полинути «межі сестри, межі милі, вільні хвилі» (мажорна тональність).)

Мета використання змін ритму — відтворення картини морської стихії, яка знаходиться в постійному русі, коливання хвиль, натяк на мінливість людського життя, різкі зміни в ньому.

Художні засоби створення образів — персоніфікація («Хвиля йде, вал гуде»), колористичний контраст (допомагає увиразнити зміни настрою — картини переможного наступу хвилі на берег створюються за допомогою світлих барв — вал «білий», «срібний»; шлях хвилі назад з плачем горне до себе «баговиння тьмяне, чорне»).

Порівняння — «відпливає посумніла, мов до гробу», «буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски».)

Поетеса широко використовує звукопис (асонанс — використання и, і: «Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, та алітерацію — використання ч, ж, с: «і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?), відтворюючи шум моря.

Вдало використане розгорнуте риторичне запитання («Чи вона йде до дна?», «там вона довіку стане й не повстане?», «переможно валом сплесне і воскресне?»)

Доповнення вчителя

Дослідники неодноразово звертали увагу на подібність зображення морської стихії Г. Гейне та Лесею Українкою. Дійсно, Гейне в останньому циклі поезій «Книга пісень» «Північне море», написаному незвичним для німців того часу верлібром, який найкраще передавав шепіт та ритм морських хвиль, що напливають і відходять від берега, створює гімн чарівній німецькій природі. Вільний вірш поезій циклу Гейне і «Хвиля» Лесі Українки зміною ритму створюють подібний емоційний фон.

Отже, як цикл поезій «Північне море», так і вірш «Хвиля» — це гімн людині-філософу, яка нарешті зрозуміла можливість життєвого вибору, здобула віру у свої сили.

Повідомлення другої групи. «Стояла я і слухала весну» — використання художніх засобів у вірші

1. Виразне читання вірша «Стояла я і слухала весну» (з циклу «Мелодії»).

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

2. Орієнтовний зміст повідомлення.

Цей вірш можна з повним правом віднести і до пейзажної, і до інтимної лірики поетеси. Леся Українка особливо любила весну як пору відродження, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Звертає на себе увагу перевага слухових відчуттів — слухала — співала — шепотіла — переспівувала. Вражає сила почуттів ліричної героїні, підкреслена різноманітними художніми засобами:

Епітети (пісню дзвінку, голосну).

Метафора (весна співала, знов таємно-тихо шепотіла).

Синоніми (таємно, тихо).

Інверсії (стояла я).

Повтор (вона мені, вона мені)

Отже, використання різноманітних художніх засобів дало можливість письменниці в межах однієї ліричної поезії поєднати пейзажні малюнки з особистими переживаннями людини.

3. Слово вчителя.

Інтимна лірика Лесі Українки невелика за обсягом, але сповнена драматизму, несподіваних розв'язок. У ній — і протиборство зі стихією, і жадоба перемоги, і витривалість у смертельному двобої з ворогом, і революційна пристрасть. Стає зрозумілим, чому поетесу звали дочкою Прометея. Ми маємо можливість ознайомитися зі своєрідним ліричним щоденником, у якому зафіксовано найдраматичніший період життя письменниці. Мова піде про вірші, присвячені Сергію Мержинському. Лірична героїня цих творів не боїться показати себе слабкою, люблячою, ніжною і вразливою, але вона здатна на боротьбу і двобій навіть зі смертю заради справжнього кохання.

Повідомлення третьої групи.

«Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами» — автобіографічні мотиви твору, поезія в прозі

1. Повторення особливостей віршів у прозі.

2. Виразне читання вірша «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами» — автобіографічні мотиви твору, поезія в прозі.

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.1.1900

3. Орієнтовний зміст повідомлення.

1897 року в Ялті Лариса Петрівна познайомилась із дуже цікавою людиною — Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який через хворобу приїхав лікуватись на курорт. Молоді люди мали дуже багато спільного в поглядах на життя. Вони покохали одне одного, але це кохання було дуже коротким: 1901 року Сергію стало дуже погано, і Леся поїхала в Мінськ доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від подорожі родичі. У Мержинського був туберкульоз у стадії загострення, а Леся нещодавно тільки стала почувати себе краще. Рідні боялися, що вона знов захворіє (так згодом і сталося). Два з половиною місяці жінка доглядала Сергія, забувши про свій біль. Критики вважають, що саме в цей час народився в Україні новий драматург: Леся пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Вона розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках у неї коханий помер. Смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, яка до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору.

Вірші, присвячені С. Мержинському, стали шедеврами інтимної лірики Лесі Українки.

Один із них — «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами».

Хоча дослідники досі не визначилися з жанром цього твору (автентичний лист чи зразок епістолярного жанру), зрозуміло, що в його основі — події особистого життя поетеси, пов'язані з її коханням до С. Мержинського. Поезія в прозі присвячена вічній темі кохання, щирого, відвертого, трагічного. Лірична героїня твору сповнена відчуття неможливості жити по-старому після того, коли вона дізналася про справжнє життя, у якому є кохання. Стосунки з коханим були сумішшю щастя і горя, але вони надавали впевненості, що «тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині».

Наскрізний образ зів'ялої троянди стає символом трагічного кохання, а блакитна троянда в останньому реченні — символом лицарського кохання і дружби.

Повідомлення четвертої групи.

Ідея невмирущості справжнього кохання та засоби психологічної характеристики ліричного героя у віршах: «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув!..», «Квіток, квіток…»

1. Виразне читання вірша «Все, все покинуть, до тебе полинуть…».

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
[16.11.1900]

2. Виразне читання вірша «Уста говорять: «Він навіки згинув!..» (Вірші/поза збірками).

Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Kimpolung, 7.06.1901

4. Виразне читання вірша «Квіток, квіток…»

«Квіток, квіток, як можна більше квітів
І білого серпанку на обличчя,
Того, що звуть ілюзією…» Боже!
Як часто ті слова вчуваються мені
Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!
Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,
Я принесла тобі всі квіти, що дала
Скупа весна твого скупого краю,
Я всі зібрала і в труну вложила,
Всю ту весну убогу поховала.
Ти спиш в землі між мертвими квітками,
І страшно думати мені про них
І про твій сон, я краще знов укрию
Серпанками ілюзії твій сон,
Щоб не чіпать страшних містерій смерті.
Я досить слухала її прелюдій,
Вони мені морозили всю кров,
Вони мене у камінь обертали;
Я досі того вимовить не можу,
Чого мене навчила пісня смерті.
Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,
Я не скажу нікому слів таємних.
Квіток просив ти? дам тобі їх більше,
Ніж та ворожая весна дала,
Весна та люта, що тебе забрала.
Я дам живих квіток, зрошу їх кров'ю,
І заблищать вони, немов рубіни, —
Не так, як ті бліді, убогі квіти
Весни лихої, — і не будуть в'януть,
І в землю не підуть, і не умруть,
І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток; ілюзії серпанок,
Серпанок мрій моїх тебе скрасить,
Та не закриє, будеш ти сіяти,
Як промінь сонця в мареві легенькім,
Що стелеться по золотому полі.
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.
7. 6.1901

5. Орієнтовний зміст повідомлення.

Ще нікому не вдалося повторити навіть віддалено мотиви й образи інтимної лірики Лесі Українки. Своєрідна, ніколи не друкована за життя поетеси, вона є виразом найболючішої, найпрекраснішої, найшляхетнішої часточки жіночої душі. Стосунки поетеси із Сергієм Мержинським — це історія, у якій є дружба, підтримка, душевне єднання і… кохання без відповіді. Це історія нездійснених мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось вище і сильніше за щасливу земну любов.

Усі три поезії автобіографічні. У вірші «Все, все покинуть, до тебе полинуть» лірична героїня виявляє готовність розділити долю коханої людини, викликати на двобій ту силу («Злую мару»), яка хоче відібрати її, померти разом з нею. Засобом психологічної характеристики героїні в цьому вірші є образні звертання до коханої людини: «мій зламаний квіте!», «мій згублений світе». Цікавими є в цих звертаннях епітети, які підкреслюють трагічне, але справжнє кохання, що вмирає тільки разом із закоханими: «З нами хай щастя і горе вмирає».

Поезія «Уста говорять: Він навіки згинув!» є наступною сторінкою сумної історії стосунків ліричної героїні та її коханого. Вона (лірична героїня, а з нею і поетеса) вже пережила його втрату, вона не може його забути, тому їй здається, що коханий увесь час поряд, підтримує її. У піснях, у мріях героїня хоче забути муку, бо він — все одно завжди поруч. Засобом психологічної характеристики героїні в цій поезії є рефрен: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Саме ці повтори та останній рядок вірша — «Тебе нема, але я все з тобою!» стверджують ідею невмирущості справжнього кохання та розкривають психологічний стан ліричної героїні, у серці якої коханий житиме завжди.

Поезія «Квіток, квіток, як можна більше квітів» розповідає про час після смерті коханого, коли лірична героїня виконала його прохання і принесла на могилу всі квіти, що дала весна. Цікаво, що психологічний стан героїні передається за допомогою низку епітетів — характеристик весни. Але, на відміну від інших поезій Лесі Українки про весну, у цій вона наділена негативними характеристиками: «убога», «ворожа», «люта», «лиха». Епітети передають психологічний стан героїні, яка саме в цю весну почула «пісню смерті» і відмовляється бачити у весні час відродження і надії.

Отже, всі три поезії стверджують ідею невмирущості справжнього кохання.

Повідомлення п'ятої групи.

«Дим» — поєднання патріотичних мотивів зі співчуттям до болю інших народів

1. Виразне читання вірша «Дим». (Вірші/поза збірками).

«Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий…» Так колись
Казав старий Гомер: сліпії очі,
Либонь, не гриз тоді легенький дим
з багаттів хатніх; жертви й гекатомби
палилися не часто, більше в співах…
«Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий…» Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську.
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в'ється понад комином низеньким,
І думають: «Оце ж воно й вечеря…»
І мріялись мені росисті луки
Волинські: здалека чорніє ліс
Зубчастим муром, а туман на нього
Безгучним, тихим морем напливає, —
Хто в лісі, хто у полі, стережися!
То котиться пропасниця лукава.
Але ночліжники собі співають,
Простуючи до лісу, на димок, —
Се ж там товариші багаття розпалили,
Там тепло, сухо, грають роєм іскри,
Мов бджоли золоті, вогонь танцює…
«Простуймо на димок!..»
І я дивилась
На ті бездимні села італьянські
(Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різайї».
Де невидимкою малярія літає,
Не боячись ні диму, ні вогню, —
І слово «чужина» бриніло в думці
За кожним стуком поїзда прудкого.
…Тунель! І дим влетів мені в вікно
Гіркою хмарою — поганий дим,
Либонь, погане вугля італьянське —
Так не душив і дим в курній хатині
Там, на Поліссі, тож було співали
Дружки весільні, аж дзвеніла хата,
Не хриплим, чистим голосом, дарма
Що голови немов у хмарі мріли;
Той дим гриз очі, але все ж не так,
Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний.
А тут же кашель груди розбиває
від сього диму! Поки чужина
рятунок дасть повітрям, сонцем, морем,
коли б ще дим на той світ не загнав…
…«Sampierdarena». Слава ж тобі, боже!
Се — хутко Генуя, там і спочинок,
Там буде море, і веселе небо,
І давне місто гордої краси
Одважного і вільного народу…
…«Он наша Генуя», — панок старенький
Показує мені удалину.
Дивлюся — і не бачу — мла закрила.
«Добродію, чи се тут часто з моря
Такий туман встає?» — питаю пана.
«Туман? Се не туман, се тільки дим,
Се завжди так. Воно й не диво — гляньте!»
Я глянула: немов високі щогли
У пристані великій, бовваніли
Крізь сиву млу тонкії комини.
Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше
Отут росте!» — сказав панок поважно.
У фабриках не кришталеві стіни,
А з вікон те багатство не світилось,
За вікнами щось темне маячіло…
Мені згадалось теж приморське місто,
Не італьянське, потім друге, третє,
Четверте — все над рідними морями —
І знову місто, те вже над рікою
Великою, гучною від порогів,
Мов рейнська круча, де якісь колеса
І день, і ніч глушать гук водопаду…
А потім села в полем, кучерявим
Від бурячиння… а над тим усім
Скрізь комини високі непомірно,
Мов сосни в горах — тільки що без гілля…
Ми в'їхали у передмістя. Чорні,
Закурені стояли там будинки,
Суворі та непишні. По будинках
До вікон хустя прип'ялось, мов злидні,
Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає,
І краде людям сонечко веселе,
П'є кров з лиця, і гасить людський погляд,
І барви всі рівняє сивизною.
Ніхто його не чув, але завжди,
І день, і ніч, і кожную хвилину
Безгучно і таємно, та виразно
Він промовля: «Я тут, я завжди тут».
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: «чужина».
San-Remo, 21.01.1903

2. Орієнтовний зміст повідомлення.

Філософська лірика — поезії, в основу яких лягли роздуми про сенс життя та вічні людські цінності, які мають, крім зрозумілого основного, ще й прихований зміст, що розкривається читачеві не одразу.

Цей вірш є взірцем філософської лірики, адже порушує загальнолюдські питання: буття природи, буття людини.

З перших рядків поезії з'являється образ, який стає наскрізним — дим. Упродовж вірша він набуває різного значення. Спочатку у вигляді алюзії — «Для нас у ріднім краю навіть дим / Солодкий та коханий…». Вона відсилає до Гомера і більш знайомого твору — «Горя від розуму» О. С. Грибоєдова, що створює мотив ностальгії. Це почуття підсилюється ремінісценцією з шевченківського «Садку вишневого»:

І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи…

І дим стає ознакою звичайного життя селянської України, у якому він — ознака домашнього затишку, вечері після дня, сповненого важкої праці. Але ці картини змінюються іншими, у яких епітет «бездимні» переносить читача до італійського села — «чужини». Потім поетеса розповідає про інший дим.

«…дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає,
І краде людям сонечко веселе,
П'є кров з лиця, і гасить людський погляд…»
І промовляє: «Я тут, я завжди тут».

Образ диму сприймається вже як символ визиску.

Леся Українка яскравими фарбами змальовує нужденне життя робітників-італійців, споглядання якого викликає у неї асоціацію з тяжкою працею українських робітників на фабриках і заводах.

Саме тому і трудяща Італія стає їй не чужою, а ніби своєю рідною країною, бо ж пригнічують народ скрізь однаково:

а з вікон визирали, мов привиддя,
якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,

Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: «чужина».

Отже, поетеса у своєму серці знаходить співчуття до знедолених італійців, бо розуміє, що страждання пригніченої людини, людські турботи скрізь однакові.

Повідомлення шостої групи.

«Тo be or not to be?..» — зразок філософської лірики

1. Виразне читання поезії «Тo be or not to be?..»

Стій, серце, стій! не бийся так шалено.
Вгамуйся, думко, не літай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобі я віддала усе, що мала,
Подай мені великую пораду.
Дивись: навколо нас великі перелоги,
І дикі пущі, і високі кручі,
І темні, тихі води. Подивись:
Шляхів нема, а тільки де-не-де
Поплутані стежинки йдуть на безвість.
Он люди — мало їх — орють ті перелоги,
Он з пущі ледве чутно стук сокири,
З високих круч луна орлиний клекіт,
Лиш тихі води все стоять мовчазно,
І тільки часом камінь з круч зірветься,
Впаде і кане в темні, тихі води, —
Розійдеться і зникне круг тремтячий.
Скажи мені, пораднице надземна,
Куди мені податись у просторі?
Чи маю я здійняти срібло-злото
З своєї ліри і скувати рало,
А струнами сі крила прив'язати,
Щоб тінь не падала на вузьку борозну,
Зайняти постать поряд з тими людьми,
Орати переліг і сіяти, а потім —
А потім ждати жнив, та не для себе?
Чи, може, кинутись туди, у пущу,
І в диких нетрях пробивать дорогу
З сокирою в руках і з тонкою пилою,
Поки який гнилий, великий стовбур
Впаде й задавить серед хащів темних?
Чи, може, злинути орлицею високо,
Геть понад кручі, у простор безмежний,
Вхопити з хмари ясну блискавицю,
Зірвати з зірки золотий вінець
І запалати світлом опівночі?
А що, коли те світло миттю згасне,
Як метеор, і темрява чорніше,
Страшніше здасться, ніж була раніш?
А що, коли не стане в мене сили,
Вогонь обпалить крила й я впаду,
Неначе камінь, що зірвався в кручі,
Туди, у темні води, в глибину,
В холодну тишу, і недовго буде
Тремтіти круг на площині води?
Мовчиш ти, горда музо! тільки очі
Спалахнули вогнем, барвисті крила
Широким помахом угору здійнялись
І сплеснули… О чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!
10.9.1896

2. Орієнтовний зміст повідомлення.

Поезія «То be or not to be?..» також є зразком філософської лірики. Предмет, який цікавить Лесю Українку — поезія. Вона розглядається і як романтична мрія, і як результат важкої, виснажливої праці. Написаний вірш за мотивами гамлетівського монологу «Бути чи не бути?..» і звучить як драматичний монолог. Але цей важкий гамлетівський вибір у вірші української поетеси стосується питання доцільності праці поета: бути чи не бути поетом, якими шляхами йти до народу, як втілити свою мрію в образи, які зрозуміє народ, які постануть у його уяві живими, реальними, потрібними. Вірш — продовження і поглиблення роздумів видатного митця слова про роль поета і поезії, початих у таких творах, як «Слово, чому ти не твердая криця», «Сontra spem spero!»

Перед письменниками часто постає вибір — творча праця чи громадська робота («корисна» праця)? Стояв він і перед Лесею, яка зверталася за порадами до Івана Франка. Івана Яковича також хвилювало це питання, і поетеса, вирішуючи його для себе, писала йому: «…чи добре я чи зле зробила», віддаючи «свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» працю». У вірші «То be or not to be?..» лірична героїня, отже і Леся Українка, робить остаточний вибір на користь поезії: …О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!»

Філософська спрямованість вірша диктує і вибір поетичної форми — білий вірш.

Отже, ідеєю твору є твердження: творчість — справа життя, важливіша за саме життя.

V. Систематизація та узагальнення вивченого

Інтерактивна вправа «Мозковий штурм»

Завдання: визначте особливості поетичного стилю Лесі Українки, її новаторство в галузі ритміки, строфіки, знайдіть ознаки співзвучності її лірики з поезією Г. Гейне.

Особливості поетичного стилю Лесі Українки

Особливості поетичного стилю

Музикальність.

Акцент не на діях, а на емоціях; не на смисловому враженні, а на душевних переживаннях; передача почуттів у динаміці, а не статично.

Зорове і слухове вираження емоцій; нове естетичне осмислення поезії; метафорична образність асоціативного плану; місткі символи, характерні для поезії неоромантизму; часте вживання антитези; афористичність поетичного вислову; поетична фонетика: асонанси, алітерації, дисонанси, уміння передавати враження безнастанного руху, його ритміку через контрасти світла і тіней

Новаторство строфіки

Надзвичайна різноманітність строфіки: сонети, секстини, катрени, терцини, гекзаметр: використання всіх віршових стоп; білого вірша, верлібра

Новаторство ритміки

Зміни ритму в рамках одного вірша


Ознаки співзвучності лірики Лесі Українки з поезією Г. Гейне

Леся Українка

Генріх Гейне

1. Властива циклізація

Цикли: «Подорож до моря»,

«Мелодії», «Пісні про волю»

«Юнацькі страждання», «Ліричне інтермецо», «Знов на батьківщині»

2. Чуттєво близькі в зображенні морської стихії

«Хвиля», «Тиша морська»

«Північне море»

3. Створили яскравий образ батьківщини

«Подорож до моря»

«Зимова казка»

4. Обидва довгий час жили на чужині

Леся Українка «самовільною вигнанкою» з волі обставин

Гейне був змушений емігрувати через політичні причини

5. Зверталися до теми мистецтва і митця

«То be or not to be?..»

«Зимова казка»

6. Важко хворіли

Все життя боролася з туберку льозом кісток, легенів та нирок

Останні 8 років провів у «матрац ній могилі» — був паралізований

7. Досягли вершин у річищі романтизму та неоромантизму


VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку, прочитати поему «Бояриня».

2. Скласти самодиктант «Риси індивідуального стилю Лесі Українки» на основі висловлювань про творчість Лесі Українки Миколи Євшана: «Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі, яка вміє відмежувати себе від життєвої торговиці і без галасу творити високохудожні образи, творити в собі образ вищої людини, — оте все сплелося у творчості Лесі Українки в одну гармонійну цілісність».

3. Індивідуальне випереджувальне завдання: підготувати повідомлення про образи світової літератури, які використовувала Леся Українка у своєму драматургічному доробку.

VII. Підбиття підсумків уроку

Рефлексія

  • Як вплинула на тебе «пристрасність почуттів» поетеси?
  • Який вірш ти хотів (-ла) би вивчити напам'ять і чому?
  • Чим вразили тебе вірші української поетеси?

Додаток

Стислий зміст твору Лесі Українки «Лісова пісня»
Дійові особи: «Т о й, щ о г р е б л ю р в е», П о т е р ч а т а, Р у с а л к а, В о д я н и к, Р у с а л к а П о л ь о в а, Л у к а ш, м а т и Л у к а ш е в а, д я д ь к о Л е в, Д о л я, З л и д н і, П е р е л е с н и к, П р о п а с н и ц я, К у ц ь, М а в к а, Л і с о в и к, К и л и н а, «Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь», діти К и л и н и.

Дія відбувається в старезному лісі на Волині протягом року. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

ПЕРША ДІЯ

На лісову галявину з плакучою березою й великим престарим Дубом виходять дядько Лев і його небіж (племінник) Лукаш. Вони збираються тут, біля озера, збудувати собі хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб люди потривожили їхній спокій. Лісовик зупиняє Русалку, яка похваляється потопити людей, говорячи, що коли б не Дядько Лев, давно б не стало вже цього дуба й інших дерев.

Весна. Все починає розвиватися. Прокидається Мавка в дуплі старої верби, де вона зимувала, від чарівної мелодії сопілки. Це грає Лукаш. Мавка хоче побачити його, а Лісовик застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно». З'являється Лукаш, хоче наточити соку з берези, але підбігає Мавка й не дає йому цього зробити, називає березу своєю сестрою, а сік — її кров'ю. Лукаш дивується цьому, але йому подобається зеленокоса лісова дівчина.

Мавка слухає чарівні звуки сопілки, від якої пишніше розцвітають квіти, голосніше співають птахи. Їй не хочеться розлучатися з хлопцем. Лукаш говорить, що восени його хочуть одружити. Мавка зажурилася, спитала, з ким. Хлопець сказав, що він не знає, може, ще й не знайшли йому пари. Тоді лісовичка запитала, чи ж люди паруються надовго? Хлопець відповів, що навіки, а Мавка поскаржилася, що зовсім самотня, і в них немає такого, щоб назавжди.

ДРУГА ДІЯ

Пізнє літо. До озера прийшли люди, оселилися, принесли свої звичаї, гамір. Усе це захоплює поступово й Лукаша. Ось він виходить з лісу із сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Їй потрібна невістка-помічниця, про Мавку вона й чути не хоче, бо то «відьомське кодло». Коли Мавка з'являється на подвір'ї в дядька Лева, мати говорить, що дівці не слід упадати за парубком. Дядько Лев заступається за лісову красуню, говорячи, що відьми живуть у селі, а не в лісі, «що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть…» Проте від допомоги Мавки мати не відмовляється: дає селянський одяг і посилає в поле жати. Русалка Польова просить Мавку не губити її краси, і та врізає собі руку серпом. Мати приходить з повновидою молодицею Килиною. Побачивши, що Мавка ще й не починала жати, лає її. Килина, а потім і Лукаш швидко жнуть та в'яжуть снопи. Мавці не подобається жінка, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубок незадоволений такими словами й говорить, що й сам може перебратися з лісу в село. Він проводжає Килину, жартує з нею, не звертаючи уваги на лісовичку.

Мавка сумує. Їй співчувають лісові мешканці. Йде дрібний дощик. Мавка просить Лісовика зробити її знову такою, як була:

«То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг, Благаючи моєї ласки!» Лісовик прикрашає дівчину в багряницю і срібний серпанок. Прилітає Перелесник і кружляє Мавку в прудкому танці. Раптом з'являється Марище й умовляє Мавку піти з ним у край вічного спокою. Та відмовляється, але, почувши, що Лукаш засилає до Килини старостів, погоджується, і вони зникають у безвісті.

ТРЕТЯ ДІЯ

Хмарна осіння ніч. Чути сумне вовче виття. Біля хати Лукаша — Мавка в чорному одязі з пучечком червоної калини.

Виходить Лісовик і дивується, що Мавку відпустив назад Той, що в скалі сидить. Лісова дівчина говорить, що це він її визволив своїм злочином. Лісовик заперечує — це не злочин, а справедлива помста за зраду. Він перетворив Лукаша на вовкулаку. Мавка ж застерігає його, щоб не радів, бо вона «його порятувала. У серці знайшла… теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає».

Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряє, що та довго спить, і корова в неї погано доїться, і сама вона нікчемна господиня.

Мавка ж, як тінь, блукає коло хати, сподіваючись зустріти коханого. Килина, побачивши це, заклинає її й перетворює на вербу.

З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без шапки. Килина спершу зраділа, а потім почала дорікати за те, що десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею.

Лукаш питає, куди подівся великий дуб, а жінка відповіла, що продали, щоб не померти з голоду. Вибігає з хати мати, радіє, побачивши сина, потім скаржиться на нестерпне життя з «отою відьмою» Килиною.

До них підходить хлопчик із сопілкою з верби, що в неї перетворилася Мавка, й просить заграти. Лукаш грає і чує, що це промовляє до нього душа Мавки. Кидається до Килини й питає, що то за верба. Жінка говорить, що не знає, й радить зрубати дерево. Лукаш замахується сокирою, але не може. Тоді замахується Килина, і верба раптом спалахує вогнем. Вогонь швидко перекидається й на хату. Мати й Килина метушаться, вихоплюють з вогню хатні речі. Разом із ними виносять і Злидні. Лукаш стоїть собі байдуже. Килина просить його піти з ними в село, а він не хоче. Тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, й схиляється над Лукашем. Готовий до помсти лісовички, адже він її занапастив, та Мавка все йому прощає. Лукаш грає на сопілці, Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці, а хлопець кидається до неї з покликом щастя. Налітає завірюха, а коли відступає, то видно Лукаша, що сидить один під березою зі щасливим усміхом, а на голову йому падає сніг.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду