Урок: Життя і творчість Василя Стефаника, неперевершеного новеліста-новатора в українській літературі

24 грудня, 2016 0

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Стефаника, повідомити про діяльність «Покутської трійці»; розглянути поезію в прозі «Моє слово» як художній маніфест автора; проаналізувати новелу «Новина»; удосконалювати навички ідейно-художнього аналізу твору; формувати вміння виділяти основне; виховувати здатність співпереживати, вміння знаходити вихід із скрутного становища.

Теорія літератури: поезія в прозі (повторення).

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів, тексти поезії в прозі «Моє слово» та новели «Новина».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності

школярів.

Оголошення теми й мети уроку

У ч и т е л ь. «Стефаник — це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження», — таку оцінку творчості митця дав І. Франко у статті «Українська література». Тож і ми маємо нагоду ознайомитися із життєвим шляхом і творчим доробком цієї талановитої людини.

III. Актуалізація опорних знань

1. Перевірка домашнього завдання

Тези до теми «Значення творчості О. Кобилянської».

2. Тематичний словниковий самодиктант «Ознаки українського модернізму»

Заперечення декларативної тенденції мистецтва, утвердження естетичних критеріїв, принцип синтезу мистецтв, злиття реального і фантастичного, новаторство змісту і форми, відбиття «філософії життя», інтерес до духовного світу людини, відсутність соціальної

типізації.

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Життєвий і творчий шлях Василя Стефаника

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині.

Батько письменника, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Одержимий жадобою збагачення, Семен Стефаник не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям, і сам став рабом своєї пристрасті. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися.

Мати, Оксана Кейван, була жінка ніжна і безмежно добра, «обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, та постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка».

Невтомна трудівниця, мати виховувала і в дітях любов до праці. Вони виконували посильні для їхнього віку доручення: стерегли курчат, завертали овець, вишивали, поганяли коней під час оранки.

Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов'ю і опікою матері, старшої сестри Марії, в атмосфері народних пісень, колядок, казок і легенд. Про це сам письменник пише в «Автобіографії»: «У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти».

Початкову освіту здобув Стефаник у рідному селі Русові (1878– 1880). Віддати старшого сина в науку порадив місцевий поміщик Йосип Теодорович. «Я вже дитиною знав із розмов моїх батьків, що маю йти до школи. Мій батько, як заможний мужик, жив близько із місцевим поміщиком Йосипом Теодоровичем. Це був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського року 1863. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже гарно «брався очинашу». З тими «очинашами» був для мене й сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми ввечері пригонили товар із поля, то зараз засипляли, то нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матері не було сили нас примусити. І моя бідна мама знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечором провадила нам сім предових молитов, щоб стало до другої неділі».

Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська (1880– 1883) — «строїла душу». Тут Стефаник відчув велику погорду до себе як сільського хлопця від учителів, приниження гідності, фізичні покарання — «тут мене почали бити, хоча дома мої батьки ніколи мене не били». Все це нестерпно боляче мучило хлопця. Хотілося вернутися до Русова, де все таке близьке і рідне і де ніжна і турботлива мама. Зрідка відвідувала вона свого улюбленця в Снятині. Тоді було свято. Забувалися всі муки й образи. Як писав в «Автобіографії»: «Моя мама потихо, щоби батько не чув, намовляла мене, щоби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую й тепер, що матері не послухав».

Потім Василь Стефаник навчався в Коломийській гімназії, де зустрівся з несправедливістю, брехнею, підлабузництвом учнів-шляхтичів, цинізмом учителів. Один випадок залишив навіки незагоєну рану. «Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях, які були дуже високо в класі на стінах порозвішувані, всілякі звірі. Я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, та за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам'ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на квартиру і постановив покінчити собою».

Минали десятки років, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася: «До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого стиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв».

Не задовольняючись офіційною наукою, передова гімназійна молодь об'єднувалася в гуртки, намагаючись заглибитися в суть соціальних явищ, ознайомитися з прогресивними ідеями того часу. Гуртківці цікавилися насущними проблемами становища селянства, читали заборонену літературу.

У Коломийській гімназії Стефаник познайомився з пропагандистами соціалістичних ідей Анною Павлик, Северином Даниловичем, здружився з Л. Мартовичем, Кирилом Гамораком, активним громадським діячем, і його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною, Михайлом Павликом, відомим на той час письменником, публіцистом, видавцем, соратником І. Франка, Романом Яросевичем, «який у п'ятому гімназіальному учив нас української літератури».

Разом зі своїми однокласниками Лесем Мартовичем, майбутнім письменником-сатириком, та Іваном Семенюком, відомим у літературних колах під псевдонімом Марко Черемшина, створили таємний гурток, учасники якого видавали газету «Збірка», проводили просвітницьку роботу серед селян, засновували читальні в селах. Стефаник, Мартович та Черемшина склали так звану «Покутську трійцю».

Незабаром «за політику» активістів громадської роботи Л. Мартовича та В. Стефаника було виключено з гімназії, тому сьомий і восьмий клас майбутній письменник закінчував у Дрогобичі (1890–1892 роки).

На цей час припадає знайомство з І. Я. Франком, якого, як зізнавався, «може, єдиного з українських письменників, найбільше любив… за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику скляну гідність людську, яку він мусив боронити перед тодішніми земляками своїми».

У Дрогобицькій гімназії Стефаник продовжує громадськополітичну роботу. Він стає членом щойно створеної І. Франком та М. Павликом радикальної партії (1890), бере участь у написанні її програми, пропагує серед учнівської молоді соціалістичні ідеї.

Напередодні випускних іспитів Стефаник одержав трагічну звістку про смерть старшої сестри — Марії, яка була йому і за першу вчительку, і за няньку, і за товаришку, і за другу маму. Свій біль і тугу юнак передає в новелі «Вечірня година», а свою любов переносить на Маріїну доньку Параску, якою опікувався до кінця життя.

Закінчивши 1892 року гімназію, за вимогою батька вступає на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Тут вступає в студентське товариство «Академічна громада», багато читає, а в травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові знайомиться з високоосвіченою родиною Морачевських.

1895 року мали відбутися вибори до сейму. Стефаник активно агітує за селянських кандидатів, його статті з'являються в газетах «Народ» та «Хлібороб». Умови для агітації, крім переслідування жандармерією, ускладнювалися низьким рівнем самосвідомості селян, яких більше цікавила еміграція, ніж вибори.

За активну передвиборчу діяльність В. Стефаника заарештували і хворого привезли до Городенки в Коломийську тюрму, про що поінформувала газета «Діло» 24 липня 1895 року.

Арешт Стефаника широко освітлювався місцевою пресою. Активна громадська діяльність призвела до ускладнення стосунків із батьком, який відмовляється утримувати «кримінальника» в університеті. Стосунки остаточно попсувалися, хоч і до арешту не були ідеальними. Та Стефаника хвилювала хвороба матері так, що навіть сам захворів.

Поїздки по селах, знайомство з тяжким життям селян підштовхнули вразливого юнака до написання новел, які з'явилися вперше у буковинській газеті «Праця». Читачів не залишили байдужими твори «Виводили з села», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама заміська».

1899 року в Чернівцях вийшла перша збірка новел В. Стефаника «Синя книжечка», до якої увійшло 15 творів. Слідом за цією збіркою вийшли у Львові ще дві — «Камінний хрест» (1900) та «Дорога» (1901).

1 січня 1900 року після тривалої хвороби померла мати. Ця трагічна подія призвела до апатії та самотності. А тут із Русова надійшла звістка про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від його синів. Одруження батька син сприймає як наругу над пам'яттю матері. Та у батька інша думка: господарство велике, воно потребує роботящих рук і догляду. Стефаник остаточно пориває з батьком, до Русова не навідується.

1903 року Стефаник очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника. Василь Семенович відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, про що написав Ользі Гаморак: «Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні».

26 січня 1904 року В. Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка гармонійно поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терпеливість, шляхетність і високу культуру. Декілька років Стефаник із дружиною проживав у с. Стецеві, займався господарством, дуже швидко став своїм серед селян, які часто зверталися до нього за порадою чи медичною допомогою.

1908 року Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні.

1910 року Стефаник з дружиною і трьома синами переселяються в новозбудовану хату в Русові. Він веде зразкове господарство, сумлінно виконує обов'язки «мужицького посла».

А напередодні Першої світової війни В. Стефаника спіткало велике лихо — 4 лютого 1914 року Ольга Гаморак померла. На руках письменника залишилося троє малолітніх синів — Семен, Кирило і Юрко.

Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. У березні 1915 року за фальшивим доносом його заарештували, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня (1916). Саме тут після п'ятнадцятирічної перерви знову починає писати. (Після книги «Моє слово», що вийшла у Львові 1905 року, письменник не надрукував жодного твору.) Стефаник був переконаним прихильником української державності. Разом зі своїм другом Левком Бачинським, теж послом австрійського, а потім польського парламентів, на чолі великої галицької делегації ЗУНР письменник їздив у січні 1919 року до Києва на знаменне свято — урочисту церемонію проголошення злуки всіх українських земель.

Після розгрому більшовиками УНР Стефаник залишився щирим поборником української незалежності. Він болісно переживав розчарування через те, що його народ не зміг відстояти незалежність, і більше ніколи не бував на Великій Україні, хоча його неодноразово запрошували і радянський уряд, і друзі. Стефаник не схвалював того, що там відбувалося.

1926 року вийшла у світ збірка післявоєнних новел «Земля». У цьому ж році В. Стефаник відзначив 55-річчя з дня народження та 25-річчя літературної діяльності. Книги письменника постійно видаються в Харкові й Києві.

Матеріальний стан родини катастрофічно погіршився. Освіта трьох синів, переслідуваних польськими властями, коштувала дуже дорого, невмолимо давили борги. У жовтні 1928 року радянський уряд призначив Стефанику пожиттєву пенсію в розмірі 150 карбованців на місяць.

Письменника запрошували в Україну, але він не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про беззаконня, які там чинилися, про сталінські репресії. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку.

Про страхітливий голод 1932–1933 років в Україні Стефаник добре знав. Вся Галичина була стривожена чутками, які проникали через кордон зі Східної України. І хоч польські прикордонники пильно стежили за численними перебіжчиками, однак окремим сміливцям удавалося прорватися з Великої України в Галичину і розповісти людям про ту жахливу трагедію Наддніпрянщини.

А невдовзі Стефаник відмовився від своєї персональної пенсії. А сталося ось що. Письменник як завжди поїхав із сином Кирилом до Львова в радянське консульство одержувати свою пенсію. Прийняв письменника сам консул. Ввічливо так. Пожалівся, що польські газети розпочали шалену кампанію про якийсь голод в Україні. Та й українські націоналістичні газети і журнали теж паплюжать Радянську Україну, розповідаючи про якийсь голод. І це в той час, коли Україна, навпаки, процвітає. Отож треба, щоб Стефаник, як патріарх української літератури, написав спростування. Письменник заявив, що цього робити не буде. Зовсім недавно в нього на квартирі ночувало два перебіжчики з Великої України і розповіли, який страшний голод лютує в Україні. Трапляються навіть випадки людоїдства.

Консул розгнівався і пригрозив, що в такому разі він порекомендує урядові України позбавити письменника пенсії. Стефаник зблід. Він встав, кивнув головою, кинув: «Моє шанування!» — і попрямував до дверей. А йому вслід розлючений консул крикнув: «Ти диви на нього! Він не буде писати спростування. Знайдуться, що напишуть!»

Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії.

Довідавшись про це, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української католицької церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видавати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.

З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у подерті шапки монети. Схвильований письменник, здавалося, не чув ні слів подяки, ні молитов за його здоров'я. Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року…

1933 року у Львові вийшла книжка письменника під назвою «Твори». В останні роки життя здоров'я В. Стефаника погіршилося. 1930 року зимою переніс частковий параліч, у нього відібрало мову. Після довгих тижнів лікування він міг потихеньку ходити і розмовляти. Але слабкі руки не могли тримати навіть перо, тому записував син Кирило, який доглядав батька.

У листопаді 1936 до багатьох хвороб долучається ще запалення легенів, повторився параліч. Стан письменника був безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл, міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

Поезія в прозі «Моє слово»

Майже в кожного письменника є твір, у якому він викладає своє бачення ролі мистецтва в житті людини і суспільства, висловлює роздуми про призначення художнього слова. Як правило, такий твір сприймають як духовний маніфест, кредо митця. В І. Франка це «Гімн» («Вічний революціонер»), у Лесі Українки — «Contra spem spero», у Коцюбинського — «Іntermezzo». У В. Стефаника — це поезія в прозі «Моє слово». Крім того, основа твору автобіографічна.

Нагадаємо, що поезія в прозі — це твори настрою, почувань душі у певний момент. Вони безфабульні. Фабулу, сюжет замінює центральний образ із символічним навантаженням. Викладова форма ліризована, не епічна. Поезії в прозі відзначаються глибокою емоційністю, вишуканою образністю, стислістю, ритмічністю, яскравістю малюнка і пластичністю образів.

«Моє слово» — дуже інтимний твір. Писався він до дня народження коханої жінки В. Стефаника — Євгенії Калитовської, яка стала для письменника «найвищим ідеалом жінки». Письменник познайомився з нею, коли вона була уже заміжньою, але покохав її щиро і глибоко.

Наближався день народження Євгенії, і для неї пише він свою сповідь з присвятою: «Писано для п. Євгенії Калитовської на єї уродини д. 28. ІІ. 99.». Розповідаючи коханій жінці про себе, автор прагнув знайти особливі мовні звороти, які б викликали співчуття до його страждань. Все краще в житті Стефаника асоціюється з білими тонами, ясними і світлими, епітетами «чорний» і «брудний» характеризується все зле і вороже.

2. Виконання словникової роботи

Кредо — від лат. credo вірю — символ віри, основи світогляду, переконань. Наприклад: життєве кредо, політичне кредо, творче кредо письменника.

3. Виразне читання поезії в прозі «Моє слово»

Завдання для учнів

  • Відшукати автобіографічні моменти у творі, визначити творче кредо письменника.
  • Підготувати відповідь на питання: «Які моменти з біографії письменника вам запам'яталися чи вразили вас найбільше?»

МОЄ СЛОВО
Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте! Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт.
Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю.
Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене.
Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки.
Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний! Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині! Я найшов товаришів.
Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас.
Казали, що брешу.
А я рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав.
Сказали, що я брехун іще раз. І покинули мене.
А як я плакав, то мама ридала: — Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймуть. Не покидати було мене.
І лишився я, як корч лугу серед поля.
Я сидів посеред піль.
Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі. Ссали землю і годували мене самотою.
І ще приносили солений піт і тихі пісні, що снувалися за орачем, за плугом і за погоничем. І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярами волів у плузі.
Бачив я ще маленькі огники між маленькими пастухами і вівці по полю.
Я тут буду, як буйний вітер, панувати, заспіваю свою пісню! Я сотворив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
У своїм царстві.
Буду свій світ різьбити, як камінь.
Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво… І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.
А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.
А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.
А в своїм світі я жию, жию! Як безумний, бреду хмарою своєї фантазії.
Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє.
По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого.
Але неводи рвуться і не годні нічого зловити.
Вертають до мене помучені і без нічого — як мужики з лану.
І я, смутний, дрімаю на хмарах.
А як грім трісне, то я здоймаю чоло вгору наново.
І лечу, лечу на чорних хмарах… Золотою стрілою прорізую світляні висоти.
В чорний чупер ховаються звізди, як у чорну хмару.
Студені хмари від моїх очей теплим дощем спускаються на землю.
Але сонця дійти я не годен.
І падаю з високості вдолину.
Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю.
А крила гояться, і я знов лечу до сонця, до щастя. І знов ріжу зводи небесні і падаю.
Я був щасливий.
Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, — я був щасливий.
А тепер на ті очі смерть долоню поклала.
А я шукаю щастя під небом і падаю…

4. Заслуховування відповідей учнів на поставлені перед початком виразного читання поезії в прозі питання

Орієнтовна відповідь.

У «Моєму слові» згадуються деякі факти біографії письменника, наприклад, згадка про те, як він, сільський хлопчина, у простій мужичій одежі прибув до Коломийської гімназії. Вчителі й однокласники-паничі сміялися з нього, знущалися і зневажали. Це його отруїло на все життя. Також знаходимо згадку про те, що, навчаючись у гімназії і не знаючи того, мешкав у таємному домі розпусти: «А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою», та інші.

5. Ідейно-художній аналіз новели «Новина»

Слово вчителя

В українську і світову літературу Стефаник увійшов як майстер психологічної новели. В. Стефаник, наслідуючи здобутки тогочасної модерністської літератури, «сотворив собі свій світ». У невеликих за обсягом новелах поставали широкі реалістичні картини трагічного життя простих селян. Такою є й новела «Новина» (1899), навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. Нагадаємо, що новела (італ. novella нова) — різновид оповідання. Невеликий розповідний твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом.

Повідомлення учня про життєву основу новели

Стефаник любив Прут, цю тиху річку. Одного разу, гуляючи берегом та розмірковуючи про свою долю, письменник дізнався про приголомшливу звістку: вдівець Михайло з села Трійця втопив у Пруті свою меншу дівчинку, хотів іще втопити й старшу, але та випросилася.

Письменника вразила ця подія. Він шукав відповідь на питання: «Що штовхнуло батька на цей страшний злочин?»

Стефаник ходив по селу, розпитував людей, не міг повірити в реальність того, що відбулося, доки не зустрівся зі старшою дочкою Михайла, яка випросилася, та на власні вуха не почув її розповідь.

— Ми дуже бідували, неня нам померли, залишилися малі, голі й босі. Доки було тепло, ходили в поле, збирали колоски, десь барабольку знайшли. Дєдя ходив по заробітках, щось приносив, годував нас, обпирав. А як похолоднішало, роботи на полі закінчилися, стало тяжко. Ми мерзли, не мали що їсти, марніли.

Дєдя все ходив по людях, випрошував для нас їжу, все журився, ледве вже ноги сам волочив. Одного разу прийшов якийсь такий страшний, геть зчорнілий. Зварив нам останні кілька бараболь, що були в хаті. Як попоїли, то він сказав: «Збирайтеся, підемо десь у гості…» Одягнув на нас драночки, а мене за руку, й ми пішли.

Йшли лугами, аж поки не стали на горбі, звідки було видно всю долину. У місячнім світлі холодно і страшно блищала ріка. Дєдя не міг йти далі, ніби задеревів. А потім побіг із Доцькою на руках, а я за ним. Нараз з усієї сили кинув її у воду — навіть крику не було.

— Дєдику, не топіт мене, — крикнула я, — не топіт! Він зупинився закам'янілий. Мовчав, а потім тихо сказав:

— Та не буду, як си просиш, не буду, але тобі би ліпше, а мені однаково сидіти, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити, небого, змалку й до останку…

Я злякано мовчала, дєдя був як без пам'яти. А потім приязно мене погладив по голові, ніби прощєвси зо мнов, та й порадив:

— Аді, оцев стежков вертайси в село, зайди до першої ліпшої хати та скажи, що дєдя хотів тебе утопити, але ти випросиласи, а він пішов мельдуватиси, бо Доцьку утопив, аби не мучиласи.

А я буду мучитиси… А коли я вже пішла, дєдик нараз крикнув за мнов:

— А на тобі, Гандзюню, бучик, аби-с мала чим від псів обгонитиси, з ним безпечніше.

І показувала прут з лози…

Стефаник, слухаючи дівчину, сам собі задавав питання: «Хто привітає цю круглу сироту, хто зрозуміє муки її батька-дітовбивці, розкаже про його драму?» І сам собі дав відповідь: «Він мусить сповістити світові, що в його краю є такі «злочинці», мусить зняти з грудей Михайлових той тяжкий камінь».

Робота над ідейно-художнім змістом твору

  • Чому твір має назву «Новина»?
  • Які стосунки були між батьком і дітьми?
  • Що спонукало Гриця Летючого до думки потопити своїх дітей?
  • Чи був Гриць Летючий, на вашу думку, жорстокою людиною?
  • У чому причини злочину? (Вмерла дружина і залишила його з маленькими дітьми, нестатки, але найбільше допікав голод. Таке повне трагізму життя і привело Гриця до думки, що дітям було б краще, якби вони вмерли, ніж так тяжко страждали.)
  • Спробуйте розкрити внутрішній стан батька.
  • Що примусило його піти на злочин дітовбивства?
  • Знайдіть портретні характеристики дівчаток. Прокоментуйте поняття «мерці».
  • Чи типові події описує автор?
  • Як ви уявляєте подальшу долю старшої дівчинки і самого Гриця?
  • Які особливості композиції цього твору? (Починається з розв'язки.) Чому розв'язка винесена на початок твору? (Не тільки з метою зацікавити читачів, але й відразу ж наштовхнути на роздуми — що штовхнуло селянина до такого тяжкого злочину.)
  • Стефаника вважають майстром художньої деталі. У «Новині» цей художній засіб зустрічається часто. Наведіть приклади використання художньої деталі в тексті новели. (Наприклад, щоб передати бідність родини Гриця Летючого, письменник спиняється на одній важливій деталі: як тільки батько приходить додому, діти відразу починають просити в нього їсти. А коли він дасть «їм кусень хліба,.. вони, як щенята, коло голої кістки, коло того хліба заходяться».)
  • Знайдіть у тексті художні деталі, за допомогою яких замальовується образ Гриця Летючого.
  • Як ставиться письменник до зображуваного в новелі життєвого явища?
  • У чому полягає глибокий психологізм новели? (Одна з характерних рис новели — вплив на людські почуття, а потім вже через них — на розум.)
  • Визначте ідею новели. (Протест проти гнітючої дійсності, яка прирікала простих людей на різні тяжкі злочини.)

6. Інтерактивний прийом «Дерево рішень»

Методичний коментар

Клас поділити на 3 або 4 групи. Кожна група обговорює питання і робить запис на своєму дереві. (Дерево намальовано на дошці або аркуші ватману.) Потім групи обмінюються місцями і дописують на деревах сусідів свої ідеї.

Постановка проблемного питання для оформлення «дерева рішень»: «Чи мав Гриць Летючий, на вашу думку, інший вихід із ситуації, що склалася?»

IV. Систематизація й узагальнення вивченого

Узагальнювальна бесіда

1. Великий російський письменник, людина непростої долі Максим Горький, прочитавши новели Стефаника, сказав дуже влучно: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина».

  • Чи було вам страшно під час знайомства зі змістом новели?
  • Які саме епізоди вам здалися найтрагічнішими і чому?

2. «Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене вносить. Сто раз спадати з неба у сором людський — боляче». Ці слова Стефаник сказав про себе.

  • За що соромно і чому боляче автору новели?
  • Які проблеми порушує автор у творі? (Вини і кари, очищення і спасіння душі.)
  • Як ви вважаєте, оптимістичним чи песимістичним можна назвати зміст новели? (Ще за життя В. Стефаника «Новину» визнали шедевром світової новелістики. Незважаючи на те що у творах письменника змальовано трагедію українського села, Стефаник вважав себе оптимістом, бо завжди мріяв про щасливе майбутнє селянства. Він не погоджувався з тим, що деякі критики вважали його поетом вмираючого села. У 1925 році він писав О. Дорошенку: «…критики, які прийдуть після Вас, назвуть мене здоровлям України». Він не помилився.)

VІ. Домашнє завдання

1. Повторити матеріал уроку за допомогою підручника.

2. Прочитати новелу «Камінний хрест».

3. Творче завдання: погодитися або спростувати думку, що Гриць Летючий — найнещасніша жертва.

4. Випереджувальне завдання: підготувати повідомлення про причини еміграції українців у кінці ХІХ — на початку ХХ століття.

VII. Підсумок уроку. Рефлексія

Чи змінилося ваше ставлення до Гриця після аналізу новели?

Додаток

Диспут за змістом новели

  • Перші рядки новели змушують читачів здригнутися. Як зреагувало село на вчинок Гриця? Схвалило? Обурилося? Осудило?
  • Після розв'язки йде екскурс в минуле. Зачитайте цей уривок. Навіщо автор подає таку інформацію: а) небажання когось вийти заміж за Гриця; б) ледачість батька, який навіть узимку не палив хати; в) ненависть до померлої дружини; г) безробіття; д) проклинання дітей і дорікання їм шматком хліба?
  • Якою людиною постає перед нами Летючий — доброю чи злою?
  • Як ви думаєте, були в інших сім'ях такі проблеми, як у хаті Летючого, і люди ставились до своїх дітей так, як Гриць?
  • Чому злякався Гриць «живих мерців»? Чи пробував він забезпечити дівчаток харчами і врятувати від смерті?
  • Як ви вважаєте, якби діти Летючого були круглими сиротами, село забуло б про них чи якось рятувало?
  • Як Гриць готувався до злочину? Як думаєте, він у цей момент був психічно здоровий?
  • Проаналізуйте коротенький пейзаж у новелі від слів «У місячному світлі» до «Задихався і ледь міг нести маленьку Доцьку».
  • Як ви думаєте, чи безслідно минеться для Гандзуні глибокий стрес, спричинений убивством сестрички батьком?
  • Гриць оправдовується: «Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти, ані в хаті затопити, ані голову змити, ані випрати, ані ніц!» Чи є його бездіяльність оправданою?
  • Летючий запевняє Гандзуню, що смерть краща за життя, але сам боїться смерті. Знайдіть цей епізод і поясніть. Як ви його розумієте?
  • Чи був вихід зі становища, яке склалося? Який?
  • Хто ж тоді головний персонаж новели — жертва умов чи злочинець?
  • У наш час чимало сімей живуть за межею бідності. Питання, порушені в новелі В. Стефаником, актуальні. Що взяли для себе ви з цього твору?
Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду