Урок: Життєвий і творчий шлях Ольги Кобилянської — буковинської письменниці періоду раннього українського модернізму, «Пишної троянди в саду української літератури» (М. Старицький)

23 грудня, 2016 0

Мета: за допомогою учнівських повідомлень ознайомити з біографією Ольги Кобилянської; звернути увагу на формування її світогляду, новаторські пошуки в українській прозі; визначити провідні мотиви творчості письменниці; виховувати в учнів почуття власної гідності.

Теорія літератури: модернізм.

Обладнання: портрет письменниці, виставка її творів, висловлювання видатних особистостей про Ольгу Кобилянську та її творчість.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІI. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

За горде серце її називали гірською орлицею, за яскраву метафоричність
творів — пишною трояндою в саду української літератури. Сама ж письменниця вважала себе «робітницею свого народу», бо понад 55 років свого життя присвятила літературі.
Тож сьогодні на уроці ми ознайомимося з життєвим і творчим шляхом буковинської письменниці Ольги Кобилянської.

III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Слово вчителя

Розпочинаючи вивчення життєтворчості Ольги Кобилянської, наведемо рядки з поезії Лесі Українки:
Є народження й смерть —
Два стовпи на межі,
А між ними події одвічні:
Варіації стріч, і розлук, і жоржин,
Варіанти падінь і величчя.
Знайомство з особистістю Ольги Кобилянської ми проведемо у формі дослідницько-пошукової роботи. Сторінка за сторінкою згадаємо «події одвічні», які відбувалися в житті видатної письменниці. Клас наш поділений на творчі групи, які отримали випереджувальні завдання. Зараз ми надаємо їм слово.
Творчі групи та їхні випереджувальні домашні завдання:
Група № 1. Створити психологічний портрет письменниці.
Група № 2. Дізнатися про родину письменниці та витоки її творчого таланту.
Група № 3. Узяти уявне інтерв'ю в письменниці.
Група № 4. Дослідити творчий доробок письменниці.

2. Презентація результатів дослідницької роботи груп
Група № 1 працювала над створенням психологічного портрета письменниці
На дошці — портрет Ольги Кобилянської, спогади про неї та відгуки про її творчість.
Ольга Кобилянська не любила своїх портретів, майже не фотографувалася. Тому що одна знайома панночка, коли письменниця була ще дитиною, назвала її негарною. Це врізалося в пам'ять, наклало відбиток на все життя. Дівчина стала замкнутою і невпевненою в собі. Але ті, хто спілкувався з Ольгою близько, дуже любили її. Про це свідчить спогад Ольги Устиянович: «Вона на той час виросла, як тополя. Чорне, добре плекане волосся окружало її ніжне біле личко, рожеві уста усміхались… радісно, а великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи. Грала вже на фортепіано сонати і співала слабеньким, але дуже милозвучним сопрано».

У похилому віці О. Кобилянська, за спогадами близьких людей, мала такий вигляд: темне волосся, крізь яке пробивалася ледь помітна сивина, було гладко зачесане, поділене проділом, заплетене в коси, які укладалися позад голови і закріплялися шпильками. Брови виразно темні, обличчя поважне, серйозне й нагадувало більше чоловіче, ніж жіноче. На ньому ані зморшки, були вони ледь помітні тільки під очима. Лице матове, як буває в темних шатенок, широке чоло трохи виділялося на худорлявому обличчі, на вустах — вираз туги, мрії, осяяний добродушністю. Особливо виділялися темно-карі очі, які світилися вологим, променистим блиском, них, ніби відбивалася свіжість травневої роси. Сумовитий вираз обличчя був майже завжди, навіть коли письменниця всміхалася. Була вона середнього зросту, одягалася охайно, гармонійно, строго і не за модою. Говорила м'яким притишеним голосом.
Ознайомившись із щоденником письменниці, її листами, можна зробити висновок, що дружні стосунки зв'язували Ольгу Кобилянську з Лесею Українкою, Василем Стефаником, Миколою Устияновичем та його родиною, Осипом Маковеєм.
Ідеалом Ольги Юліанівни була жінка освічена, інтелігентна, прогресивних поглядів, з високими духовними запитами, вільна у виборі роду занять, любляча й ніжна. Більшість героїнь її творів саме такі. Такою була й сама письменниця. Мають рацію літературознавці, які називають її твори енциклопедією жіночої душі.

Ще за життя О. Кобилянської її твори було перекладено на німецьку, болгарську, чеську, російську мови.
Ось яку оцінку творчості письменниці дали визначні діячі культури.
…Кобилянська — це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище (Г. Хоткевич).
Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті «Земля».
Я просто зачарований вашою повістю; все — і природа, і люди, і психологія їх, — все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу (М. Коцюбинський).
Як бачимо, оцінка справді висока. І вона заслужена наполегливою щоденною працею.

Група № 2 дізнавалася про родину письменниці та витоки її творчого таланту
Народилася Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 року на Буковині в містечку Гура-Гумора (нині територія Румунії), що входило до складу Австро-Угорської імперії.

Батько майбутньої письменниці, Юліан Кобилянський, народився в Галичині. Він належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. Але папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки, з легковажної руки Якова Кобилянського (діда О. Кобилянської), який вважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумної голови, не мали нотаріального підтвердження. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала всіх дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей!) Ольга була четвертою дитиною.

Дівчина закінчила лише початкову школу, а подальшу освіту здобула самостійно. У цьому їй допомагала мати, яка дуже любила Ольгу, особливо її читання, та частково брати, які навчалися в університеті. Батько був дрібним чиновником і мав переконання, що освіта в першу чергу потрібна синам, а дочкам вона ні до чого. Можливо, саме тому в молодості Ольга Кобилянська негативно ставилася до нього. Однак батько докладав зусиль, щоб донька вивчала прапрадідівську українську мову в повітовому містечку Кімполунзі, а згодом і в Чернівцях. Вільно Ольга Кобилянська володіла тільки німецькою, якою написані її перші твори. Коли дівчині виповнилося двадцять, родичка молодої письменниці Софія Окуневська та письменниця Наталія Кобринська порадили їй писати мовою рідного народу. Оточення було різномовне, а найменше чулася саме українська мова, тож вивчати її було нелегко. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською, вона ж навчала її фонетики, а разом із Н. Кобринською діставала для неї кращі твори української літератури, які мали б допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. І О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалося нелегко. Будучи вже навіть відомою письменницею, вона часто просила українських письменників та митців виправляти мову її творів, і вони радо їй допомагали.

Коли Ользі виповнилося п'ять років, батька переводять до Сучави. Там Кобилянські знайомляться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції, де співали українських пісень та говорили по-українському. Як між родинами в цілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, що триватимуть до кінця життя майбутньої письменниці.

1871-го року родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де минули дитинство і юність Ольги. Тут вона відвідує початкову народну школу, навчання в якій проводилося виключно німецькою — офіційною мовою тогочасної Буковини. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п. Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а в частих бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої нормальної школи, у якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало коштів. «Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці — от і все, що давалось дівчині як духовне віно», — так писала у своїх спогадах О. Кобилянська про освіту матері. Подібно доля мала б скластися і в неї.

Кімполунзький період — один із найщасливіших у житті О. Кобилянської. Вона була молодою, сповненою енергії та любові, перед нею відкривався світ, який хотілося пізнати і підкорити. Це був час, коли мріялося про нові, незнані ще вершини, вірилося у прекрасне майбутнє. Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянська продовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти. Вільне володіння німецькою мовою надавало доступ до набутків тогочасної науки та культури. О. Кобилянська прочитала відомі на той час праці економічного, соціологічного, природознавчого характеру. Серед художньої літератури знаходимо імена з англійської (Шекспір), датської (Якобсен, Банг), норвезької (Ібсен, Лі, Гамсун), німецької класичної (Ґете, Шіллер, Гайне, Гердер) та сучасної (Гауптман, Шпільгаген), швейцарської (Келлер), австрійської і російської (Толстой, Тургенев, Достоєвський) літератур. Із сучасної філософії добре знала та захоплювалася ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.

Хоч О. Кобилянська і мала друзів серед однолітків, але почувалася дуже самотньою, тому що у своєму інтелектуальносвітоглядному розвиткові вона їх просто переросла.

Душевна самотність, чуже оточення спонукали до того, що вона таємно починає писати новели, навіть не думаючи їх друкувати. Поштовхом до початку творчості послужили не роздуми, а почуття. «Я плакала поезіями в прозі», — зробить пізніше висновок письменниця.

Група № 3 брала уявне інтерв'ю в письменниці
К о р е с п о н д е н т. Доброго дня, Ольго Юліанівно! Я кореспондент тижневика «Будьмо знайомі». Дозвольте у Вас взяти інтерв'ю.

К о б и л я н с ь к а. Будь ласка, із задоволенням поспілкуюся з Вами.

К о р е с п о н д е н т. Читачів нашого видання цікавить, як ви починали свій шлях у літературу. Можливо, хтось підштовхнув вас до цього? Кобилянська. «З наймолодших літ почала я писати дневник. Я вписувала не лише всякі «проїзвєдєнія» денні — но і все те, що займало мій ум і душу.
Зразу почала писати крадькома стихи, а відтак видумувати новели. Читач простить мені слово «видумувати». Без ніякої ініціативи знадвору, в мені прокинулась думка писати новели і повісті.
Я не знала, що значить слово література, бо в нормальних школах не учили ніякої історії літератури.
Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. Я ж не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим романтиком, замкненим, так сказати б, в лісах і горах, з очима, зверненими в гущавину лісу».

Свій літературний шлях я починала як німецька письменниця: оповідання «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу» і повість «Людина», написані німецькою мовою. Пізніше, під впливом Наталії Кобринської та Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні мого раннього твору «Доля чи воля»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», почала писати рідною мовою.

К о р е с п о н д е н т. До речі, говорять, що одним з імпульсів писати рідною мовою стала Ваша закоханість в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської, українського громадського діяча, лікаря. Цікаво, чи було у Вашому житті місце для романтичних почуттів, адже Вас називали Панною Великої Цноти?

К о б и л я н с ь к а. Коли мені було років 20–25, я часто, як мені здавалося, закохувалася, але ненадовго, це нерідко трапляється в такому віці. Я була надзвичайно егоїстичною. Тоді мені чомусь видавалося, що кожен хлопець, який переді мною ніяковіє, закоханий у мене. Я вважала, що він повинен високо цінувати мої почуття і навіть більше — належати тільки мені. Хоча в той же час собі я зізнавалася, що не хочу виходити заміж, щоб мати спокій, а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою.

Найбільшим коханням мого життя був Осип Маковей — один із перших редакторів і критиків моїх творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший. Ми покохали одне одного з першого погляду. У нас споріднені душі. Ми обидва письменники.
Деякий час ми навіть жили разом. Та, мабуть, він по-справжньому не любив, а захоплювався мною лише як письменницею. 1903-го року Осип виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі й 1925 року помер. А я так і не вийшла заміж. Єдиною розрадою в особистому житті стала прийомна донька і водночас племінниця Галина-Олена.
Одначе з часом я дійшла думки, що мені як письменниці заміжжя зовсім не потрібне.

К о р е с п о н д е н т. Розкажіть, будь ласка, про своє захоплення ідеєю жіночої емансипації.

К о б и л я н с ь к а. У 18–19 років, ще в Кімполунзі, а пізніше у Чернівцях, я дійсно захоплювалася так званим жіночим рухом. Разом із М. Матковською ми організували в Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Улітку 1892 року я написала працю «Рівноправність жінок», того ж року виступила в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго». 1893 року я брала участь у виданні альманаху «Наша доля», вмістивши в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 року виступила з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах і випущену окремим виданням. Я не тільки розповідала про тяжке і безрадісне життя жінок на Буковині, а також закликала їх боротися за свою людську гідність, здобувати освіту, щоб «стати на власних силах у житті, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів, і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона славилась своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом». Цього ж року відкрила бібліотеку, почала навчати дітей грамоти.

Але це захоплення було недовготривалим. Усвідомивши обмежений характер цього руху, я відійшла від нього, хоча ідея продовжувала мене хвилювати. Тому я пильно придивлялася до життя матеріально незабезпечених родин, шукаючи прототипів героїнь майбутніх творів — вільнолюбних, гордих і вольових.

К о р е с п о н д е н т. Чи маєте Ви хобі? Які заняття приносять Вам найбільшу насолоду?

К о б и л я н с ь к а. О, я пристрасно люблю верхову їзду. Вона дарує відчуття повної свободи у стримуваному леті. Їздити верхи — це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Я стаю зовсім інша, коли сідаю на коня… Я б рада не їхати, а летіти.
Недавно я була вдарила Жабку нагайкою, вона брикнула задніми ногами й пустилася вчвал… Я міцно сиділа в сідлі, зціпивши зуби і з усієї сили стримуючи кобилу… Ще безмежно люблю музику з самого дитинства. «З мене, мабуть, помимо всього, музик мав вийти, а вийшов літерат… Я сама не виграваю з нот коректно, тому що вчилась малою, 8-літньою дівчинкою на фортепіані лиш 2 місяці, але в мене є сильний слух. Кажу другому виграти, а потім з слуху буду сама грати. Так звичайно роблю, хоть тепер навіть фортепіана не маю. Се одна річ в житті, тота музика, за котрою буду жалувати, доки життя мого, — що мене не давали вчити родичі…».
Крім фортепіано, я граю на цитрі, дримбі, непогано малюю і один час грала в театрі. Був час, коли я хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі.

К о р е с п о н д е н т. Коли Вам запропонували подати фото для випуску поштової марки, а значить, випала нагода отримати непоганий гонорар, Ви відмовилися, хоча й перебували в матеріальній скруті. Погодилися б лише тоді, коли б цього захотіла Леся Українка, бо хотіли, аби на поштовій марці з'явилася саме та фотографія, де ви разом із нею. Що Ви можете сказати про стосунки з Лесею Українкою? Як почалася ця дружба? Що лежало в основі ваших взаємин?

К о б и л я н с ь к а. Моя несхожість на інших письменників Буковини й Галичини (зрештою, й на всіх україномовних) чомусь мозолила очі літературним критикам, видавцям і письменникам. Мені постійно закидали, що я не вилікувалась від «німеччини». Леся Українка 1899 року заявила Михайлові Павлику, що творчість моя не дилетантство, а справжня література, і відкрито запропонувала не вказувати на «екзотичність» моїх творів, а визнати в українській літературі те місце, якого вони заслуговують.
Також нас об'єднував феміністичний радикалізм наших творів. Ми були духовно близькими. У квітні 1912 року, коли обидві ми досягли вже вельми солідного віку, я почала називати свою подругу і колегу по перу «Хтосічком», точніше — «Хтосічком біленьким», а себе — «Хтось чорненький». Переробити на драму повість «В неділю рано зілля копала…» я довірила саме Лесі Українці.

Просто «Хтосічок біленький» і «Хтосічок чорненький» не могли жити без ідеалів вищих за ті, яких жадав народ і його найкращі представники. Ми були впевнені, що насправді народові потрібно більше, ніж щасливі подружжя в оселях, де розмовляють рідною українською мовою. Ми на увазі мали культурну народність. Отож ідеї служіння рідному народові, творчості як запоруки індивідуальної свободи і зближували нас.

К о р е с п о н д е н т. І останнє питання. В «Автобіографії» Ви сформулювали девіз свого життя: «Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лише одно мала на душі — Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану, її одну й нічого інше». Яке слово є ключовим у цьому виразі для розуміння Вашої особистості?

К о б и л я н с ь к а. Відповідь очевидна: Україна. Рушійною силою моєї літературної діяльності є бажання пробудити самосвідомість українців, спонукати їх до духовного відродження нації.

К о р е с п о н д е н т. Дякую за те, що погодилися на інтерв'ю.
Мені було дуже приємно та цікаво з Вами спілкуватися. Адже перший крок до розуміння творчості будь-якого письменника, на мою думку, — це знайомство з ним. І тепер сподіваюся, що Ваша любов до України, до рідної мови передадуться не тільки мені, а й усім читачам нашого тижневика. До нових зустрічей.
Хай Вам щастить!

У ч и т е л ь. Нелегко жилося Ользі Юліанівні. Мати хворіла, і їй треба було займатися господарськими справами і наглядати за молодшими братами. «Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення, — записує вона в щоденнику. — В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?»

У 24 роки О. Кобилянська в розпачі пише в щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива». «Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем. І сердечною хворобою, внаслідок простуди в Галицьких горах. Хвороба ця держиться й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я роблю по можливості», — це з «Автобіографії». Отже, як бачимо, розраду Ольга Юліанівна могла знайти тільки у творчості.

Група № 4 досліджувала творчий доробок письменниці
Група № 4 підготувала для нас завдання пошукового характеру. Зверніть увагу, що на дошці записано найвідоміші твори письменниці, але в записі свідомо пропущено деякі слова чи дати.
Користуючись довідковими матеріалами, відтворіть пропуски.
(Мета такого завдання: сформувати здатність легко й швидко знаходити потрібну інформацію.)

Твори письменниці та їх тематика
  • 1892 рік — повість «…» (на основі переробленого оповідання «Вона вийшла заміж», що було написане німецькою мовою).
  • Твором письменниця утверджувала право молодої, ерудованої дівчини на незалежність, свободу від норм загальноприйнятої» моралі. («Людина»)
  • … рік — повість «Царівна» — найкращий твір О. Кобилянської на тему емансипації жінки. (1895)
  • 1896 рік — … «Битва» — майстерне змалювання картин природи, заклик до захисту довкілля. (Новела)
  • 1897 рік — новела «Некультура» розкриває тему…, утверджує думку, що людина — коваль свого щастя. (Єдності людини і природи)
  • Лейтмотивом новели «Меланхолійний вальс» (1898), як і написаної 1895 року новели «Фантазія-експромт», є… (Нестримний пошук гармонії та краси, жагуче бажання досконалості та рівноваги.)
  • 1902 рік — повість «Земля» — історія братовбивства, скоєного через землю, показ влади землі над людиною. Це один із найвидатніших творів… української літератури. (Модерної)
  • 1909 рік — повість… — гімн високому людському почуттю — коханню. («У неділю рано зілля копала»)
  • Протестом О. Кобилянської проти антилюдяного світу стали новели та оповідання «Юда», «Назустріч долі», «Лист засуджененого вояка до своєї жінки», «Сниться», «Вовчиха», які увійшли до збірки… (…рік) («Але Господь мовчить…», 1927) За творами письменниці знято фільми: «Земля» (1954) А. Бучми, О. Швачка, «Вовчиха» (1967), «Меланхолійний вальс» (1990, т/ф) Б. Савченка, «Царівна» (1994, т/ф) Р. Балаяна тощо.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ІV. Систематизація й узагальнення вивченого
Обмін думками.
Які фактори сформували Кобилянську як творчу індивідуальність? Відповідаючи, використайте автобіографічні свідчення письменниці. (Постійна праця над собою; дружба з С. Окуневською та Н. Кобринською; захоплення ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.)

V. Домашнє завдання
1. Повторити відомості про життєвий і творчий шлях письменниці.
2. Прочитати новелу «Битва»
3. Завдання творчого характеру. Скласти сенкан про О. Кобилянську.

VІ. Підсумок уроку. Рефлексія
  • У характері О. Кобилянської мене приваблює…
  • Життєвий вибір письменниці спонукав мене задуматися над тим…
  • Сьогодні мені вдалося…

Додаток

Так сталося, що родина Кобилянських не плодовита нащадками. У Ольги, Євгенії, Степана і Володимира дітей не було. Максиміліан мав дітей і онуків, але вони всі померли. Юліан разом з родиною після Першої світової війни виїхав до Відня. 1966 року його єдиний син помер. У Олександра була донька Галина, у неї — двоє синів: Ігор і Олег Панчуки.

Ігоря Ельпідефоровича вже немає на цьому світі. Залишилася молодша гілка Панчуків. У Олега Ельпідефоровича — дві доньки. Старша Ольга, як і він, хімік за освітою. Захистила дисертацію. На запрошення друзів родини поїхала у Францію. Там змінила фах і зараз працює в одній із фірм по організації туризму між Україною та Францією, а також веде французький осередок газети «Українське слово». Молодша, Наталя, закінчила Чернівецький університет, за фахом перекладач. Брала участь в упорядженні щоденників письменниці. Її чоловік — адвокат. У них син Ігор, усі мешкають у Чернівцях. До речі, їх будинок буквально в кількох хвилинах ходу від Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської.
Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду