Урок: Національно-визвольний рух в Україні на початку XX ст. Та його вплив на літературний процес. Новаторські пошуки письменників у контексті розвитку світової літератури. Розширення тематичних обріїв української прози, її художнє оновлення

23 грудня, 2016 0

Мета: з'ясувати, у чому полягав вплив національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. на літературний процес; вказати на новаторські пошуки письменників у контексті розвитку світової літератури, на особливості розвитку української прози в цей період, новаторські пошуки в поезії, творчі здобутки драматургії; дати поняття про модернізм та тенденції його розвитку; виховувати інтерес до знань.

Теорія літератури: модернізм.

Обладнання: портретна галерея українських письменників кінця XIX — початку XX століття, книжкова виставка їхніх творів.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення

теми й мети уроку

Слово вчителя

Українська література кінця XIX — початку XX століття, незважаючи на систематичні утиски і заборони, продовжувала свій прогресивний розвиток і була буквально пронизана контрастами. З одного боку — нестримні експерименти, з іншого — дбайливе збереження традицій. Поява принципово нових жанрів, а поряд — розвиток усіх, раніше вироблених літературною історією. Високе розуміння ролі письменника в суспільному житті — і постулат «Предметом поезії є тільки вона сама». Отже, сьогодні на уроці поговоримо про новаторські пошуки письменників у контексті розвитку світової літератури, про розширення тематичних обріїв української прози, її художнє оновлення, про творчі здобутки української драматургії та поезії.

III. Актуалізація опорних знань

Бесіда з учнями

  • Згадайте особливості розвитку поезії, прози та драматургії 70–90 рр.
    ХІХ століття.
  • Назвіть ключові фігури цього періоду.
  • Якою була політика російського самодержавства щодо розвитку української культури і літератури зокрема.

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Звіт груп про виконану роботу. Виступ із повідомленнями

Група № 1. Літературно-мистецьке життя кінця ХІХ — початку ХХ ст. Суспільно-політичні умови

Літературний процес наприкінці ХІХ — початку ХХ століття припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. У результаті подальшого економічного, політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905– 1907 років очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне самовизначення.

З'явилося нове покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», вони войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Ці нові українці були переважно студентами.

Особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичних чи університетських колах. Першою організацією молодих свідомих українців було «Братство тарасівців», створене 1891 року. Його членами стали І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. «Тарасівці» опублікували «Декларацію віри молодих українців», у якій проголошували намір стати істинно українською інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати європейські зразки, замість російських.

У січні 1900 року в Харкові студентами була організована Революційна українська партія, до складу якої входили Л. Матусевич, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський.

У перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та їхніми західними співвітчизниками. У Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва, виходять газети політичних партій. У Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується в невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях.

Отже, початок ХХ століття характеризується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж ніби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Група № 2. Розвиток модерністських тенденцій в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.

В історії української літератури кінець XIX — початок XX ст. — період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціальнокультурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, тому виступає за необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівав протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», росло бажання якимось чином наблизитися до новітніх течій європейської літератури.

Своєрідність літературного розвитку кінця XIX — початку XX ст. розуміли вже сучасники. Підтвердження цьому знаходимо в статті І. Франка «З останніх десятиліть XIX віку» (1901), у якій він зазначає: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері».

Поступово передові письменники переходили на засади модернізму, який був повним запереченням реалізму, тому що старі засоби зображення дійсності їх не задовольняли. Першим із гаслами модернізму виступив М. Вороний. Готуючи до друку альманах «З-над хмар і долин» (вийшов 1903 р.), він звернувся до українських письменників із пропозицією надсилати твори, у яких відсутні «заспівані тенденції та вимушені моралі». М. Вороний закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Сергій Єфремов у статті «В поисках новой красоты» назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Уперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу, тобто М. Вороний проголосив культ краси, естетики. Естетизм став осердям платформи Вороного та його «модернізму».

І. Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. У вступі до поеми «Лісова ідилія» Каменяр назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних закликів до бою…

І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…» У відповідь на його «Посланіє» М. Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама».

1903 року Коцюбинський і Чернявський надіслали Франкові, Лесі Українці, Панасу Мирному, Нечую-Левицькому, Старицькому, Маковею, Яновській лист-заклик, яким заперечували обмеження сфери творчості виключно сільським побутом, вимагали правдивого відображення життя різних верств суспільства, обстоювали необхідність звернення до філософських, психологічних, історичних та ін. тем. Чернявський відзначав, що «старе в нашій літературі з кожним роком все більше старіє, треба усе те поновляти, коли не хочемо тягтись у хвості інших народів».

У листі також вказувалося на те, що «вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін».

Спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму був і маніфест 1907 р. групи галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін). У ньому наголошувалося, що кризу в літературі спричинив «тенденційний реалізм» І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., у яких «кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію — звичайним розумуванням». Вихід із кризи — «воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи». «Молодомузівці» запровадили й активно експлуатували деякі нові для української літератури теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які були характерними для літератури європейської. У зв'язку з цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму, зокрема переклади Бодлера.

Оскільки «молодомузівці» художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І. Франко вважав, що цей шлях веде літературу «в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись».

Засновники журналу «Українська хата» (1909–1914) М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, Г. Чупринка, М. Богацький прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах». Вони пропагували культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєвості, крайнього індивідуалізму. Своє завдання «хатяни» вбачали в тому, щоб принести «помочі і світла в темну українську хату». В основу їхнього дискурсу лягло ніцшеанство.

Головний опонент «хатян» — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим. Усупереч назві, «Хату» цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. У журналі друкувалися поезія і проза «модерністів» — поетів «Молодої музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. У річище літературних зацікавлень журналу потрапляли всі, чия творчість була позначена естетичними інтересами. Тут друкувалися твори Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської, Михайла Семенка, Гната Хоткевича. У часописі «Українська хата» дебютували як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський. Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — вважав М. Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

Основними модерністськими напрямами в літературі кінця XIX — початку XX ст. були імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, символізм, футуризм.

Неоромантизм формувався наприкінці XIX ст. Він генетично пов'язаний із романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики. Якщо для романтизму XIX ст. характерним був конфлікт між індивідуальним і соціальним, то у неоромантизмі конфлікт повністю пересувається в параметри внутрішнього, він полягає у боротьбі між суперечностями внутрішнього єства людини. Специфікою естетики неоромантизму стала естетизація надзвичайної чутливості особистості.

Першою мову про неоромантизм в українській літературі на зламі століть повела Леся Українка. Вона зазначала, що для неоромантизму «людина юрби перестає бути бутафорською приналежністю, як це було у старих романтиків, манекеном для примірки костюмів, пошитих із людських документів, як це було у натуралістів. «Людина юрби» — людина у повному значенні слова, але вона не виведена із юрби, не поставлена на самоті… для художньої студії… Кожна особистість суверенна, кожна людина, якою вона не була би, є герой для самої себе і частина середовища по відношенню до інших». Ця визначальна риса, на думку Лесі Українки, служить критерієм для істинного розуміння й оцінки творів письменників-неоромантиків.

Символізм — це стильова течія модернізму на етапі його становлення. Він мав великий вплив на формування естетики і поетики майже всіх модерністів. Разом з імпресіонізмом став своєрідною школою, абеткою новітнього мистецтва. Загалом символізм можна класифікувати як відновлення засад романтичного мистецтва на новому етапі його осмислення. Розробляється поетика символічного зображення. Усі предмети і явища природи є одночасно символами. Символи розташовуються на межі двох світів: матеріального, видимого, і духовного, невидимого, майже непізнаваного. Мова символів — це мова знаків, натяків на вище, потойбічне. Все у тексті символічне, тобто має подвійне значення: пейзаж, дія, діючі особи, кольори, звуки тощо. Відкриваючи в речах навколишньої дійсності символи як свідчення іншої дійсності, символізм робить цю дійсність означальною. У галузі змісту символів так чи інакше виявляє себе філософія двох світів: світу людського тіла (сюди входить суспільне життя, соціальні проблеми, матеріальні потреби) і світу духовного (це вищі моральні цінності, ідеали, духовні потреби, мистецтво). Хоча вище знаходиться світ духовних потреб, але в процесі життя перемагає матеріальний світ. Звідси — пафос безнадії, зневіри, прихований чи очевидний сум, розпач. Тому в ставленні до соціальних реалій символізм виявляє або зневагу як до нижчого світу і небажання робити його об'єктом творчості, або його окарикатурення, зображення абсурдності бездуховного існування.

Змінюється ієрархія художніх засобів. Замість ритміки, як у класичному силабо-тонічному вірші, головний щабель усе частіше посідає художній образ, а саме — символ.

З імпресіонізму починається особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису. Імпресіонізм покликаний опосередковано (через певну картину, частіше пейзаж) передати тонкі нюанси настрою. Імпресіоністичне зображення легке, прозоре, просякнуте домінантою суб'єктивного бачення. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані у зображенні кольори і звуки — завдяки чому імпресіоністичний текст діє на почуття читача, минаючи свідомість.

Для художньої мови імпресіонізму характерне використання метафоричних епітетів, численних означень, безлічі прийомів, здатних зробити зображення хистким, прозорим, аби крізь нього проглядала особистість автора в її здатності відчувати неповторно. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом.

У цьому плані головний попередник імпресіонізму — сентименталізм.

Імпресіонізм вважав головним завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності.

Вони не прагнули зображувати, відтворювати предмет, реалії навколишнього світу. Вони намагалися викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли у них під час спостереження з певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від типізації, узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалося випадкове. Герой наділений винятковою витонченістю сприймання. Оскільки кожна мить у змінному житті неповторна, наділена своїм значенням і своєю красою, оскільки завданням мистецтва є саме фіксація реально існуючих моментів, а не конструювання якихось моделей, то в імпресіонізмі втрачає смисл поняття ідеалізації.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичній манері, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, які пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа, як, наприклад, у новелі «Цвіт яблуні» та акварелі «На камені».

Експресіонізм. (В. Стефаник). В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов поширення як метод, особливо в українській поезії 20–30-х років ХХ ст. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові й змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси — трагічне світосприйняття.

Експресіоністи — противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла й утверджують природність життя. Для експресіонізму характерне гіперболізоване ставлення до світу. Усі засоби зображення підпорядковані прагненню дати сильні, яскраві, однозначні почуття в їх крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використовується прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, які швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій.

Група № 3. Найвидатніші представники прози в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.

Тематичні обрії української прози

Традиційною в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. залишається селянська тема. Розвиток капіталізму в сільському господарстві спричинив диференціацію селянства, коли одні швидко збагачувалися, стаючи мільйонерами-землевласниками, а інші, втративши рештки землі, перетворювалися на пролетарів, котрі не знали, до чого прикласти свої руки. Саме цю трагедію сотень тисяч колишніх хліборобів зображують у своїх творах Михайло Коцюбинський («Fata morgana»), Володимир Винниченко («Голота»), Ольга Кобилянська («Земля»), Василь Стефаник («Синя книжечка», «Новина»), Тимофій Бордуляк («Жура»), Грицько Григоренко («Батько»), Микола Чернявський («Під похилою вербою»).

Українська проза не могла не відобразити і таке суспільне явище, як еміграція у пошуках кращої долі. Ця трагедія галицького та буковинського селянства правдиво передана у творах Василя Стефаника («Камінний хрест»), Осипа Маковея («Туга»), Тимофія Бордуляка («Бузьки», «Ось куди ми підемо, небого», «Іван Бразилієць»). В основі цих творів — бачене і пережите самими письменниками, тому картини народного горя вражають своєю правдивістю. Безземельні селяни Полтавщини і Черкащини, Поділля і Чернігівщини кидали свої хати і прямували до Сибіру, на Далекий Схід у пошуках примарного щастя.

Про те, чим ці пошуки найчастіше закінчувалися, йдеться в оповіданні Грицька Григоренка (Олександри СудовщиковоїКосач) «Пересельці (З дому і додому)». У творі показано поневіряння сім'ї Гната Соболенка, яка, не знайшовши щастя в Сибіру, повертається в Україну. І дорослі, і діти схожі тепер на покручені вітрами придорожні верби.

Про злигодні переселенців розповідається також у нарисі Панаса Мирного «Серед степів», оповіданнях В'ячеслава Потапенка «На нові гнізда», Степана Васильченка «На чужину».

Пробудження соціальної свідомості селянина художньо досліджується в повістях «Перехресні стежки» і «Великий шум» Івана Франка, «Fata morgana» Михайла Коцюбинського, оповіданнях «Виборець» Наталії Кобринської, «Ось поси моє!» Леся Мартовича, «За пашпортом» Архипа Тесленка, новелі «Палій» Василя Стефаника. «Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини» — така думка проймає повість «Весняна повідь» Миколи Чернявського.

Перша народна революція в Росії визначила тематику багатьох творів українських письменників. Політика самодержавства викликала у Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Степана Васильченка, Гната Хоткевича протест та гнівний осуд. Коцюбинський викриває політику царизму в новелах «Сміх», «Він іде», «Persona grata», створює світлі образи революціонерів у новелах «В дорозі», «Невідомий», «Подарунок на іменини», «На острові». Образи нових селян, одухотворених визвольним рухом, постають із творів Тесленка («Немає матусі!», «В тюрмі», «Що б з мене було?»), Васильченка («Мужицька арихметика»).

Оригінально трактують українські прозаїки традиційні теми української прози: інтелігенція та народ, народна освіта. У поле їхнього зору потрапляють чиновники, містечкові крамарі, поліцейські. У своїх кращих творах митці піддають нищівному висміюванню мораль представників цих суспільних груп. У першу чергу слід згадати оповідання та повісті Ольги Кобилянської («Людина», «Царівна», «Ніоба»), Осипа Маковея («Два ставки», «Казка про невдоволеного русина»), Миколи Чернявського («Кінець гри», «Варвари»), Любові Яновської («Городянка»), Леся Мартовича («Перша сварка», «Кадриль», «Прощальний вечір»).

Глибоко і всебічно розкривають митці ті жахи, які принесла народові світова війна 1914–1918 рр., незважаючи на те що тема воєнного лихоліття була цілком новою для української літератури. Привертає увагу гуманістичний, антимілітаристський пафос творчості наших прозаїків, безкомпромісний осуд політики верхів, що штовхнула мільйони людей у пекло насильницької смерті. Так, цикл новел Марка Черемшини «Село за війни» є не тільки художньою панорамою зруйнованого гуцульського села, а й гнівним обвинуваченням мілітаризму. Збірка нарисів Маковея «Кроваве поле» створює символічний образ знищеної війною української землі. Про страждання солдатів російської армії, про жорстоку смерть кинутих у пекло війни людей розповідає «Окопний щоденник» Васильченка.

Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; оповідання «Асан і Зейнеп» Х. Алчевської), тема фатуму, яку пов'язують зі сферою підсвідомого, ірраціонального (новела «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, новела «Дівчина на чорнім коні» М. Яцківа) та ін.

Розробляючи тему фатуму, українські прозаїки цілком вписувались у відповідний європейський контекст літератури жаху Ш. Бодлера, Е. По, М. Метерлінка.

Письменники цього періоду активно використовують зразки як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, так званої фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела, про яку І. Франко сказав, що це «найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…». Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше ніж 170 письменників зверталися до нього.

У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка).

Письменники приділяють більше уваги суто драматичним елементам — внутрішньому монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови (новели Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, твори Дніпрової Чайки, Гната Хоткевича, Наталії Романович-Ткаченко, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка).

Ведуться активні пошуки оновлення прози шляхом зближення її з іншими видами мистецтва — з музикою, живописом, графікою. Авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Стефаник заявив про бажання так «настроїти і натягнути» струни селянської душі, щоб з того вийшла «велика музика Бетховена». Марко Черемшина називав Коцюбинського «малярем», бо письменник передавав багатобарвність дійсності, використовуючи для її зображення кольори, відтінки, тони і півтони («Невідомий», «На камені», «Тіні забутих предків»).

Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося різними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що у своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного.

Група № 4. Найвидатніші представники поезії в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.

Українська література кінця XIX — початку XX ст. характеризується інтенсивним розвитком найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. Найвидатнішими представниками поезії цього періоду є як найстарші, зрілі письменники, такі як Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Осип Маковей, так і ті, чий талант або тільки розквітав (Леся Українка, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Христя Алчевська), або тільки формувався (Спиридон Черкасенко, Надія Кибальчич, Микола Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Карманський). Але об'єднувало їх те, що вони поставили своє слово на службу народові, який піднявся на боротьбу проти насильства. Українські поети у своїй творчості продовжують традиції Шевченка. Вони не тільки гнівно осуджують імперські правопорядки, а й оспівують загальнолюдські ідеали — свободу, рівність, братерство, — що одухотворяли борців за краще життя впродовж століть. Показовим у цьому плані є вірш Олександра Колесси, у якому яскраво передається настрій епохи:

Шалійте, шалійте, скажені кати!
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми!
До бою сто тисяч поборників стане,
Порвем, порвем, порвем всі кайдани!

Активним втручанням у дійсність, порушенням злободенних суспільних проблем характеризується творчість Лесі Українки. Її поезії, насичені громадянським неспокоєм, приваблюють багатством мотивів та образів, щирою схвильованістю за долю народу. Леся Українка володіла талантом проникати у найпотаємніші куточки душі людини, тонко передавати зміни в почуттях і переживаннях особистості.

У ліриці майже всіх українських поетів цього часу звучить мотив ролі художнього слова. Для Лесі Українки слово — «тверда криця», зброя в боротьбі за краще життя. Борис Грінченко радив поетові творити той «живущий спів», який, як меч, розрубував би пута, як вогонь, «серця палив». Олександр Олесь звертався до слова із проханням:

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Михайло Старицький закликав поета бути готовим «замість лаврового терновий вінець узяти на чоло». Панас Мирний посилав свою музу в бій за правду.

Олександр Олесь у своїх поезіях образно розповідає про ті зміни в житті людей, які принесла революція 1905 р. («Яка краса: відродження країни!», «Ми не кинемо зброї своєї», «Над морем», «Капітану Шмідту»). Аналогічні мотиви та образи є і у віршах Бориса Грінченка («Боязким», «Приходить час», «До тих, що зостануться»), Дніпрової Чайки («Гралася в морі вільная хвиля»), Миколи Чернявського («Червоний хміль», «Суд іде», «Борцямгероям»), Миколи Вороного («Нехай і так», «Гей, хто має міць!..»), Христі Алчевської («Воля», «Гей, на бій!»), Надії Кибальчич («Голоси», «З тюремних мотивів»).

Цікавою є поезія Михайла Семенка, представлена у збірках «Дерзання» (1914), «Кверофутуризм» (1914). Назва останньої книжки (кверо — з лат. пошук) сприяла визначенню Семенка як першого українського футуриста, який, як і представники цього напряму в літературах інших країн, прагнув оновити не тільки тематику, а й виражально-зображальну систему поезії. Про інтенсивні художні пошуки українського поета свідчили урбаністичні мотиви й образи, вільний вірш (верлібр), невживання розділових знаків.

Група № 5. Творчі здобутки української драматургії

Незважаючи на те що у цей час ще писали п'єси Іван Франко, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван КарпенкоКарий, Борис Грінченко, знаковими фігурами у драматургії стають Леся Українка та її сучасники — Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Гнат Хоткевич, Любов Яновська, Олександр Олесь.

Саме з ім'ям Лесі Українки пов'язаний розквіт проблемнофілософської та філософсько-психологічної драми. Геніальна письменниця часто зверталася до тем із життя багатьох народів у різні історичні епохи, проте завжди проблематика її драматичних творів була суголосна українській сучасності початку XX ст.

Вражає гострота соціальних і морально-етичних конфліктів драматичних творів Лесі Українки, яскраво виявляється новий підхід письменниці до художнього дослідження взаємин між героєм і середовищем. Твори письменниці, виконані у віршовій формі, характеризуються майстерністю композиції, точністю художніх деталей, афористичністю висловлення думки, ритмічно-інтонаційним багатством.

Леся Українка збагатила драматургію і щодо жанру. Серед драматичних творів письменниці знаходимо драматичну сцену («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Йоганна, жінка Хусова»), драматичну поему («Одержима», «В катакомбах», «Бояриня»), драму («Камінний господар»), фантастичну драму («Осіння казка»), драму-феєрію («Лісова пісня»).

Тогочасна дійсність визначила проблематику п'єс Гната Хоткевича «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», Любові Яновської «В передрозсвітньому тумані», «Жертви», Спиридона Черкасенка «Хуртовина». Важливо, що в п'єсах Гната Хоткевича йдеться про участь у визвольному русі робітників, а Любов Яновська намагається простежити поширення революційних настроїв на селі, роль інтелігента в цих процесах. Архип Тесленко в сатиричній комедії «Патріоти» та Володимир Самійленко у гротескно-фантастичній сатирі «У Гайхан-бея» передають задушливу суспільну атмосферу в царській Росії, єднання чорносотенних сил у боротьбі проти будь-яких проявів волелюбної думки. Колоритні картини з життя різних суспільних верств початку століття змальовано в драмах Володимира Винниченка «Дизгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя», «Метепію», «Чужі люди».

У символічному річищі розвиваються драматичні твори Василя Пачовського «Сон української ночі», Спиридона Черкасенка «Жах», «Повинен», Олександра Олеся «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечора», «По дорозі в Казку». Навіть Панас Мирний звертається до жанру драми-містерії («Спокуса»), у якому розвиває біблійний сюжет про гріхопадіння перших людей у раю.

Правда, цей крок відомого реаліста зумовлений не впливами модної тоді символістської естетики, а утилітарним завданням допомогти простому читачеві чи глядачеві краще відрізняти добро від зла.

У жанрах традиційної соціально-побутової драми продовжували писати Борис Грінченко («На громадській роботі», «На новий шлях»), Любов Яновська («На сіножаті», «На Зелений клин»). На животворному ґрунті народної поезії зростають пройняті щирим ліризмом п'єси Степана Васильченка «Чарівниця», «На перші гулі», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі». Йому ж належить кілька варіантів драми «Кармелюк». Серед п'єс на історичні теми — драми Михайла Старицького «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», Бориса Грінченка «Степовий гість», трагедія Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий», переробка Марком Кропивницьким сюжету повісті Євгена Гребінки «Чайковський, або Олексій Попович», віршована драма Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла».

Група № 6. Періодичні видання та часописи кінця XIX — початку XX ст.

До 1905 року вільної української журналістики в Україні взагалі не було. Єдиний науково-белетристичний журнал «Киевская старина», що втримувався за громадські гроші, видавався російською мовою. Українські письменники Наддніпрянщини до 1905 року друкували свої твори в періодичних виданнях Галичини чи Буковини. Тільки після революції 1905 року з'явилися у Східній Україні перші періодичні видання, які разом із галицько-буковинською пресою стали важливим чинником активізації громадсько-політичного та культурного життя. Першою ластівкою українського друкованого слова був виданий у Лубнах 1905 pоку без дозволу влади часопис «Хлібороб».

Найдовше проіснували «Громадська думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова громада», «Українська хата» і «Світова зірниця». «Скільки було українських часописів 20 літ тому назад і скільки їх тепер?» Таке питання ставив часопис «Дніпрові хвилі» в Катеринославі (Дніпропетровськ) 1912 pоку, і не без вдоволення інформував, що 1892 року виходило всього 13 періодичних видань: 12 у Галичині, 1 на Буковині. Нині — понад 80 українських газет і журналів. Зовсім інші обставини супроводжували розвиток української журналістики в Галичині й на Буковині.

Інші національно-політичні умови давали змогу її всебічного розвитку. Отже, роль західноукраїнської преси була зовсім відмінна від східноукраїнської, і періодичні видання в Галичині відіграли дуже позитивну роль як у самостановленні модерного українства, так і в розвитку української культури, зокрема літератури.

Важливими періодичними виданнями різних напрямів, що виходили в Галичині й на Буковині на початках XX ст. і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали: «Літературнонауковий вісник» (1898–1914), «Молода Україна» (1900–1903), «Артистичний вісник» (1905), «Світ» (1906–1908), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911–1912), «Нова Буковина» (1912–1913), «Ілюстрована Україна» (1913–1914).

V. Систематизація й узагальнення вивченого

Застосовуючи технологію ПРЕС, дати відповідь на питання: «Якби ви творили на зламі епох, який би модерністський напрям обрали?»

VI. Домашнє завдання

1. Повторити матеріал уроку за конспектом.

2. Ознайомитися з життєвим і творчим шляхом М. Коцюбинського. Скласти вікторину чи тести за біографією письменника.

3. Прочитати новелу М. Коцюбинського «На камені».

4. Завдання творчого характеру. Написати есе «Моє враження від знайомства з особистістю письменника».

VII. Підсумок уроку

Рефлексія

Закінчіть речення:

  • «Мені здається, бути письменником…»
  • «Сьогодні мені вдалося…»
  • «Найбільше мені сподобалося повідомлення про…»
Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду