Урок: Особливості розвитку української поезії в другій половині XIX століття

20 грудня, 2016 0

Мета: через лекцію з елементами бесіди та групову дослідницьку роботу дізнатися про особливості розвитку української поезії в другій половині XIX століття;

розвивати навички сприйняття на слух великого обсягу інформації, конспектування, пошуку причинно-наслідкових зв'язків, узагальнення, виділення головного; виховувати інтерес до розвитку української культури та шанобливе ставлення до кращих її представників і їхньої подвижницької праці.

Теорія літератури: поглиблення поняття про лірику.

Обладнання: аудіозапис пісні на слова Я. Щоголева «Висне небо синє» (музика Я. Степового), портрети митців (І. Франка, Лесі Українки, Я. Щоголіва, І. Манжури, В. Самійленка, Б. Грінченка).

Тип уроку:

комбінований (урок-лекція з елементами бесіди, повідомленнями учнів, аналізом окремих творів поетів, урок-дослідження).

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

1. Словниковий диктант «Уникай повторів»

Поет (автор віршованих творів), співець (уроч.), римач (зневажл.), поетик (зневажл), версифікатор (заст., ірон.), боян (заст., уроч.), віршувальник, бард, (аналогічн.), скальд, пісняр, піїт (уроч.), віршомаз, піїта (зневажл.).

2. Бесіда з учнями

  • Що вам відомо з історії України про умови розвитку української культури другої половини ХІХ століття?
  • Назвіть імена діячів культури того часу, які стали обличчям української літератури.
  • Що ви знаєте з уроків історії України про рівень політичної та національної свідомості українців другої половини ХІХ століття?

III. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення

теми й мети уроку

Вступне слово вчителя

Для того щоб зрозуміти творчість будь-якого митця, потрібно знати не тільки його духовну біографію, а й «біографію» країни, представником культури якої є митець. Ще відомо, що саме сумні часи в історії батьківщини надихають поетів на створення шедеврів. Саме про це та про розвиток поезії 70–90 років ХІХ століття ми дізнаємося на уроці

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Дослідницька робота в групах: ознайомлення зі змістом Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року

Завдання: визначити наслідки впровадження вимог цих документів для української культури другої половини ХІХ століття.

Rожна група записує свої висновки, потім озвучує. Після прослуховування висновків груп зробити узагальнення.

2. Лекція з елементами бесіди

(Учні конспектують лекцію. Лекція супроводжується демонструванням портретів митців. Див. обладнання.)

Умови і загальна характеристика розвитку культури

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Але попри всі перешкоди силами передової української інтелігенції українська культура, у тісній взаємодії з культурами слов'янських та інших народів, набула нових успіхів.

Характерними ознаками розвитку української літератури в другій половині XІX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. У 70–90-ті роки водночас існували і взаємно збагачувалися романтизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Твори цього періоду мали синтезний характер, органічно поєднували елементи реалізму і романтизму. У тогочасній українській літературі, як і у всій європейській, ще не існувало чітко визначеного розмежування між «реалізмом» і «натуралізмом».

2. Наявність індивідуальних стилів письменства. Особливо яскраво це виявилося в провідному художньому напрямі тієї доби — реалізмі. Завдяки самобутності українських митців принцип реалізму сприймався під різними кутами зору. На цій базі сформувалися своєрідні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, М. Старицький), аналітично-психологічний (А. Свидницький), соціально-філософський (І. Франко, П. Грабовський).

3. Поява нових тем і проблематики. У фокусі уваги українських письменників другої половини XІX ст. опиняються реалії пореформеного періоду: болюче класове розшарування селянства, життєві проблеми нового суспільного класу — пролетаріату;

революційна боротьба народних мас проти соціального та національного гніту новітньої буржуазної доби; пошуки інтелігенцією свого місця в нових умовах.

4. Демократизація і гуманізація літератури. Відкриттям та здобутком української літератури пореформеної доби стало зображення центральною фігурою художніх творів людини з народу.

Письменники розкривають процес духовного розкріпачення народних мас, зростання їхньої свідомості.

Реалістичне мистецтво другої половини XІX ст. сприймає людину як найвищу цінність і при цьому намагається не тільки просвітити народ щодо широкого спектра його прав, а й виступає на захист цих прав, закликає не миритися з насиллям та сваволею пануючих класів, пробуджує до боротьби за вільне життя.

5. Політизація літературної творчості. З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції — І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького та інших, співпраця з ними М. Драгоманова. На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. 1900-го року гурток студентів Харкова, очолюваний Д. Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулася до політичної боротьби.

Література завжди перебувала в тісному зв'язку з політикою, проте в другій половині XІX ст. у зв'язку з політизацією суспільно життя цей зв'язок стає особливо відчутним. Свою роль відіграли і суперечності пореформених суспільних змін та зрушень; процес завершення формування української нації; спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази, про негативний вплив яких на розвиток української культури вам відомо з попередніх уроків та уроків історії. Активно висвітлювалися на сторінках творів болючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності класової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина українських письменників цієї доби вела активну політичну діяльність — була членами політичних організацій, як «громадівці» М. Старицький, Б. Грінченко; енергійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка; брала участь у літературних дискусіях, що, як правило, переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та національних проблем.

Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.

Друга половина XІX ст. подарувала Україні плеяду видатних поетів. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

3. Бесіда з учнями

  • І. Франко написав про Б. Грінченка: «робітник без одпочину» на культурно-освітній ниві. Що ви знаєте про внесок Б. Грінченка у розвиток української культури?
  • Назвіть відомі вам поетичні збірки Б. Грінченка.
  • Визначте головну думку його оповідання «Каторжна».

4. Виразне читання учнем вірша Б. Грінченка «До праці»

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будемо йти!
Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!
Праця не згине між людьми даремне:
Сонце засвітить колись, —
Дякою нас тоді люди згадають —
Нум же! До праці берись!
Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
Долю онукам дамо!
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо!
Сміливо ж, браття, до праці ставайте, —
Час наступає — ходім!
Дяка і шана робітникам щирим!
Сором недбалим усім!
1881

5. Бесіда з учнями

  • Про яку працю, «діло святеє» пише поет?
  • Що стане результатом такої праці?
  • Сформулюйте головну думку вірша.

6. Лекція вчителя (продовження)

(Розповідь про І. Франка і Лесю Українку повинна бути гранично стислою, адже далі — на наступних уроках докладне вивчення творчості митців.)

Найвизначнішим поетом в українській літературі другої половини ХІХ ст. був І. Франко. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії.

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), яка включала головні твори його суспільної лірики («Товаришам із тюрми», «Вічний революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: сприйняття поетом добра і зла, краси і вірності, обов'язку і змісту людського життя. Але також знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразилії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка «Semper tіrо» («Завжди учень») (1906) є містичним кредо поета-борця. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), у якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка (1871–1913). Їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася із середини 80-х pp., коли Косачі переїхали до Києва і вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 року у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Після того поетеса працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половину за її життя не було надруковано.

У канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як співачка мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних творів — краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадянські мотиви.

Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський та В. Самійленко. У їхній творчості відображено національні й філософсько-психологічні проблеми доби.

7. Бесіда з учнями

  • Згадайте поезію В. Самійленко «Патріоти», яку вивчали у 8 класі.
  • Чим відрізняється справжній патріот від лжепатріотів, які працюють язиками?
  • Чи можете ви підтвердити, що сам поет належав до справжніх патріотів?

8. Лекція вчителя (продовження)

Про творчість П. Грабовського ми дізнаємося на наступному уроці. Поети Іван Манжура та Яків Щоголів заслуговують окремої розмови про них.

9. Коротке повідомлення учня про І. Манжуру

Діяльність І. Манжури припала на час важкий, «післяемський». Хоча, зрештою, чим була щасливішою доля шістдесятників, які потрапили у «мертвий антракт» після Валуєвського циркуляра 1863 року. Це була взагалі важка смуга, черговий важкий період у розвитку української культури, українського письменства, поезії зокрема. Але митець продовжував писати і заслужив на власне місце в історії розвитку української поезії.

Він мав індивідуальну творчу манеру — його поезії збагачені авторськими інтонаціями:

  • пейзажний малюнок у І. Манжури органічно поєднує етнографічно-географічну точність із сильним струменем ліризму;
  • метафоричність його поезії проста і гранично точна;
  • ритмічна організація вірша поєднує ознаки суто літературні з фольклорними;
  • багата гама ритмічних розмірів (коломийковий вірш; від хорея до анапеста — усіма формами силабо-тонічного вірша володів І. Манжура).

Все це забезпечило йому авторитет у рідному письменстві.

10. Прослуховування аудіозапису пісні на слова Я. Щоголева

Створення «Грона емоцій та почуттів» — враження від прослуховування за «Методикою гронування».

11. Коротке повідомлення учня про Я. Щоголева

Творчість Якова Івановича Щоголева традиційно розглядають у контексті поезії 70–90-х років ХІХ ст. Між тим свій літературний шлях, початий ще у 40-х роках, він закінчував майже через 60 років дуже складної, нерівнозначної і нерівномірної діяльності, з перервами, які розтягалися на цілі роки, а то й десятиліття. Можна назвати три причини цього. Першу з них визначив І. Франко: «Своеобразие и ненормальное развитие украинской литературы имело последствием, между прочим, обилие так называемых закрытых талантов людей, которые втихомолку, для удовлетворения своей душевной потребности, трудились над разработкой украинской речи, но при жизни не публиковали ничего или очень мало и пропустили момент, когда их работа могла принести наибольшую пользу их родине». Саме до таких белетристів відносить він Якова Щоголева — автора двох поетичних збірок, «свидетельствующих о недюжинном таланте, но вместе с тем носящих на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений».

12. Заключне слово вчителя

1890–1910-ті рр. стануть періодом утвердження української культури як культури світового рівня. Він вирізняється великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду.

IV. Систематизація й узагальнення вивченого «Мозковий штурм»

  • Які слова зі словникового диктанту ви можете використати для характеристики поетів 70–90 років ХІХ століття? Зробіть припущення, якою була б загальна картина української культури, якби не подвижницька діяльність її видатних діячів? Свої висновки оформте у вигляді усного твору-роздуму.

V. Підсумок уроку Рефлексія

  • «Я зацікавився творчістю…»
  • «Хочу дізнатися більше про…»
  • «Обов'язково прочитаю поезію…»

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект уроку.

2. Індивідуальні завдання:

  • підготувати коротке повідомлення про життя і творчість П. Грабовського періоду заслання;
  • підготувати повідомлення про Надію Сигиду — адресата віршів Грабовського.

3. Підготуватися до виразного читання віршів «До Русі-України»; «До Н. К.С.»; «До матері»; «Я не співець чудовної природи».

Додаток 1

Риси творчого портрета Івана Манжури. Лірика І. Манжури

Характеризуючи І. Манжуру як поета, С. Єфремов назвав його «співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту». А про мотиви поезії сказано ним так: «Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…» Ліричні вірші І. Манжури зі збірки «Степові співи та думи» можна умовно розподілити на три тематичні групи:

1) автобіографічні («Мати», «Весна», «Спомин», «Минуле», «Переспів» та ін.);

2) селянсько-побутові або соціально-економічні («Дума», «На степу і у хаті», «З заробітків», «На добрій ниві», «На пасіці», «Бджоли» та ін.);

3) різнорідного змісту («Нечесна», «Веснянка», «Вранці», «Лелії»).

Основні мотиви лірики:

  • пристрасні роздуми «про кращу убогому людові долю» (І. Манжура — співець сирітства, наймитства, заробітчанства): «Бурлака», «Бурлакова могила», «З заробітків», «Босяцька пісня», «Обжинки» тощо.
  • роль і призначення літератури, митця в суспільстві, у житті народу («Декому», «Старий музика», «Сум», «До музи», «Кобзар» та ін.).

Найголовніше у творах Манжури — це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну зі специфічних неповторних ознак художньої манери І. Манжури, його естетичного кредо. Варто наголосити, що поезія І. Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І. Манжури — це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно («Босяцька пісня», «Сторіж», «Билиця»).

«Лелія» — один із чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають у повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування.

І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що творчість І. Манжури не була одноманітною. Це поезія «Щира молитва» — дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш:

«Господи, віку, просю тебе, ти
Панові нашому не вкороти,
Хай пожива він у світі довгенько!» —
Молиться щиро бабуся старенька.
Чує те пан та бабусі пита:
Чом та за нього молитва свята?
«Тим, що за вашого діда я мала
Шестеро ярок, — бабуся сказала. —
Двох він до себе на двірню забрав…
«Буде із тебе й четвірка», — сказав.
Батенько ж ваші, осівшися, пару
Другу забрали у панську отару…
Ви ось хазяйство до рук прийняли —
Скоро і п'яту у двір узяли…
Дай же вам, господи, вік довголітній,
Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!»

Звертається у своїй творчості І. Манжура і до теми, неодноразово порушуваної в українській літературі — долі скривджених дівчат («Грішниця» Самійленка, «Місто спить» М. Старицького та ін.): «Нечесна», «Дівчача думка о Покрові».

Окремий цикл складають поезії на громадські й особисті мотиви. У них І. Манжура відображає життя й настрої цілого покоління людей (передових людей!), що важко переживали атмосферу політичної і моральної задухи 80-х років («Весна», «Спомин», «Повесні», «Переспів», «До товариша», «Незвичайний», «Уві сні», «До Дніпра» та ін.). У цих віршах — болісний крик душі ліричного героя (читай — поета), якого мучить свідомість того, що «лихе горе», гірка біда не дали прорости в ньому рясним цвітом «надії зцілющій», «вірі живущій», що життя марно процвіло, не залишивши нічого «в спадки дітям».

Помітне місце у творчості Манжури посідають вірші, в яких поет розповідає про свої інтимні переживання, про біль нерозділеного кохання, невпорядковане особисте життя («Нехай», «Нічниці», «N. N. (Сам не знаю чого, ще обличчя твоє)», «Спомин», «Минуле», «Над Дніпром», «Коли твою душу нудьга наполяже»).

Ці поезії істотно доповнюють образ І. Манжури, людини драматичної особистої долі. Разом з тим ці твори виокремлюються в осібну групу інтимно-ліричних поезій з підвищеною рефлективністю, вразливою чутливістю.

Є у поетичному спадку І. Манжури вірші, за які радянські літературознавці мусили називати його людиною обмежених поглядів, що інколи «відбивала напіврелігійні ілюзії відсталої частини селянства» (Бернштейн): «Сорок святих», «Жайворінки», балада «Ренеґат», «Різдвяна зірка», «Великдень».

Поетична діяльність І. Манжури припадає на період, коли українську поезію творили Яків Щоголів, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Павло Грабовський, і, зрештою, Іван Франко.

Незважаючи на це, його ім'я не загубилося, не затерлося у цьому гроні яскравих талантів. Бо, свідомо орієнтуючись на простоту, дохідливість, ясність і чіткість думки і образів, І. Манжура глибоко і різноманітно використовував багатющі скарби народної мови, усної народної творчості. Значною перевагою І. Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і повно доповнював один одного.

Риси творчого портрета Якова Щоголева

Наймолодший і, на переконання авторитетних дослідників, «найвизначніший поет усього харківського кола» романтиків, Яків Щоголів усім своїм життям, звичками і поглядами «немов зумисне намагався зробити з себе живий пам'ятник на гробі давно минулої доби». Його прихильність і відданість ідеалам, сповіданим у юності, літературним зразкам, облюбованим тоді ж, не сприяла витворенню постаті поета-громадянина. Щоголів не збільшив свою індивідуальність епохою, не помножив індивідуальні устремління на прагнення нації, а це, у свою чергу, не дало можливості визріти і виявитися його талантові. Має стовідсоткову рацію В. Стус, твердячи, що Яків Щоголів, «не окриливши свого таланту найактуальнішими соціально-національними змаганнями рідного народу, не зміг до кінця розвинути свій симпатичний непересічний талант. Сказати б, реакція взаємодії індивідуального світу з великим світом народу не була закінчена. Надто беріг поет свою свободу митця від усякої злоби дня, надто бракувало йому глибоко демократичного ставлення до «юрби».

Літературне життя Щоголева, нерівнозначно плідне, з багатьма несподіваними перервами, Микола Зеров назвав чимось «на зразок єгипетської зрівноваженості років голоду і років урожаю».

Характерно, що сам поет вважав причиною довготривалих антрактів у творчості службу. Подібна заява не викликала належної довіри дослідників. Більшість із них справедливо шукала причин у тодішньому суспільному житті та психології автора. Щодо останнього, слушними видаються міркування Г. Хоткевича, зацитовані у праці М. Зерова: «Щоголів не був письменником з природи, і, якби йому заборонено було писати або якби він пережив що-небудь прикре за своє писання, то не носив би він за холявою книжечки у чорній палітурці… Він був поетом у обсервації, відчував він яскраво і тонко, але далеко не завжди хотів він писати».

Третя причина «творчості з антрактами» є чи не найвагомішою, але в той же час і найсуб'єктивнішою: трагічне світобачення Щоголіва пояснюється рівнозначно як особливістю його вдачі, так і печальними подіями його родинного життя. У двох листах автобіографічного змісту (перший — до професора М. І. Петрова від 14.05.1883 р.; другий — до П. С. Єфіменка за 1886 р.) — найвірогідніше пояснення причин його творчого «мовчання»: «У меня в то время было четверо детей и меж ними старшие дочь и сын — глубокой души и высокого нравственного закала. Живя со мной летом на дачах, среди простонародья, они знали разговорный малорусский язык, «Неня» и «Дівчина» им понравились. Они начали просить написать еще и еще что-нибудь. Я для них писал; они упивались. Так шло у нас до 1878 года, лишь вначале которого я написал только 2 стихотворения; после уже было не до того.

В марте дочь получила воспаление легких; отчаянно проболела весну и лето; осень прожила со мной в Ялте и только что начала было поправляться, как на следующую весну 1879 года внезапно заболел сын, о котором я сказал выше, мальчик 14 лет, красавец и замечательный скрипач; в два дня умер от воспаления в мозгу.

Возобновившаяся болезнь дочери свела ее в могилу в августе 1880 года. Вы поймете, что мне было не до стихов, да и писать было уже не для кого». Цей факт особистого життя Я. Щоголева, обернений на першу з названих причин — ненормальність розвитку української літератури, — слушно трактує С. Єфремов у відомій «Історії українського письменства»: «Досить одного цього факту, щоб зміркувати, перед якими перспективами було тоді українське письменство. Письменник може знайти читачів тільки в своїй сім'ї і коли й цих читачів не стало, мусить поставити хреста над своєю літературною діяльністю, над своїм талантом, над своїми надіями. Друкарський станок раптом зник для творів українського письменства…».

Основоположник професійної української літературної критики П. Куліш, аналізуючи лірику поета, порівнює її з творами Т. Шевченка: «Се так, як іноді весною соловей в саду голосно да любо виспівує, а тут коло тебе золота бджілка над квіткою в'ється. Слухаєш солов'я з великою вподобою, а не скажеш же й бджілці: «Лети собі геть, не гуди коло мене!» Куліш відзначив у Щоголіва «правдиво рідний склад»; «голос народної пісні», покладений в основу компонування; «власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не догледишся». Здавалося б, такий байдужий до сприйняття своєї постаті у навколишньому світі, Я. Щоголів все ж видає себе, і найчастіше це засвідчує його епістолярія. Як і кожен митець, він ревниво реагував на оцінки: тішився хвалою, сумував через нерозуміння, сперечався і… пам'ятав. Саме пам'ятав, як засвідчено це у листі до П. О. Куліша від 11. 04. 1884 р.: «…Я помню добро, …помню хорошо, что именно Вы первый дали мне имя в Вашей «Хате». І це в листі, де через кілька рядків уже цілком справедливе, а все ж роздумування (стосовно сказаного ним вище!) про те, що «кроме суда Божьего, над нами будет суд человеческий и осудят нас справедливо и по достоинству только тогда, когда нас не будет, и судить будут не где-то в далеких странах, а здесь, на нашей родине».

І все ж ще за життя поет діждався відгуку на свою працю, зокрема, на першу збірку «Ворскло» (1883). 1885-го року про творчість Я. Щоголева стисло, але виразно і недвозначно схвально висловиться І. Франко.

Все вищесказане є свідченням таланту та творчої своєрідності Я. Щоголева, його внеску в розвиток не тільки літератури, а й світоглядних засад українського читача.

Емський указ

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II, підписане 18 травня 1876 р. у німецькому місті Емс і спрямоване проти українського національно-культурного руху.

Емський указ забороняв:

  • ввозити з-за кордону будь-які книжки українською мовою.
  • видавати українською мовою оригінальні твори, тексти п'єс для театральних вистав і нот, крім історичних пам'яток із збереженням правопису оригіналу;
  • робити переклади українською мовою з інших мов;
  • ставити сценічні вистави і влаштовувати публічні читання українською мовою;
  • діяльність театральних труп із суто українським репертуаром;
  • видання газети «Киевский телеграф», за шкідливого впливу і залучення до діяльності неблагонадійних осіб;
  • діяльність у Києві Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства;
  • викладання в початкових школах українською мовою і вилучення з бібліотек українських книжок;
  • в'їзд у південні губернії і столиці М. Драгоманова, П. Чубинського і вислання їх «з краю» під таємний нагляд як невиправних і небезпечних агітаторів.

Валуєвський циркуляр 1863 року

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 року.

Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю.

Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер унаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних.

Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності й освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін.

У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилася слідча справа в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збирають пожертви для видання дешевих книг південно-руською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд у С.-Петербурзький цензурний комітет. Чимале число таких же книг представляється і в Київський цензурний комітет. Цей останній особливо затрудняється пропуском згаданих видань, маючи на увазі такі обставини: навчання в усіх без вилучення училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб того гуртка, який посилюється доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язаний своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовною цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Завіту.

Беручи до уваги, з одного боку, тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг мало-російською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду