Урок: М. Старицький — драматург, перекладач, поет, прозаїк, театральний діяч. Життя і творчість. Провідні мотиви лірики Старицького. Вірші «До молоді», «Гетьман», «Виклик»

18 грудня, 2016 0

Мета: поглибити знання про театральну діяльність М. Старицького, дати загальну характеристику його творчості як драматурга, прозаїка, перекладача, поета;

розвивати навички самостійної роботи з різноманітними джерелами інформації, складання розгорнутої відповіді реферативного характеру; навчати сприйняттю інформації на слух та запису почутого у вигляді тез;

виховувати шанобливе ставлення до діячів української культури, прищеплювати інтерес до національних культурних досягнень, бажання поглибити свої знання з цього питання.

Теорія літератури: ліричний твір, ліричні жанри, балада.

Обладнання: портрет М. Старицького, фото театральної трупи під його керівництвом, тексти ліричних творів,аудіозапис пісні на слова М. Старицького, муз. М. Лисенка.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

1. Словниковий диктант

Митець, майстер слова, письменник, автор твору, класик, майстер пера.

2. Перевірка домашнього завдання

  • Які думки та почуття викликала у вас робота над домашнім твором?
  • Що викликало труднощі?
  • Чи потребує хтось допомоги?

3. Бесіда з учнями

  • Що вам відомо про участь М. Старицького у створенні та функціонуванні театру корифеїв?
  • Розкажіть про трупу М. Старицького та його роль у розвитку театру.

III. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення теми й мети уроку

1. Слово вчителя

В історію літератури М. Старицький увійшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творів російських та західноєвропейських класиків, але найяскравіше його талант проявився в українському театрі, де він виступав і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп. Докладніше про це ми поговоримо на уроці.

2. Клоуз-тести

Ліричний твір — це…

Мені відомі такі ліричні жанри:…

Інтимна лірика — це…

Патріотична лірика — …

Ліричний герой…

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Прослуховування та обговорення повідомлень, підготовлених учнями М. Старицький — організатор театральної справи і драматург.

1. Повідомлення про діяльність М. Старицького — театрального діяча: організатора театральної справи, режисера і драматурга

Хочеться почати з того, що до своєї трупи і театру М. Старицький ставився як до сім'ї. Про це свідчать такі факти: керівник театру постійно дбав про умови життя працівників театру, про зовнішній вигляд свого «театрального дому» — обновляв декорації, створював оркестр, новий хор. І майже все це було зроблено за власний кошт. Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М. Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах — Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська, Г. П. Затиркевич та інші.

Не будемо повторюватися, розповідаючи докладно про театральну діяльність М. Старицького як антрепренера і режисера: зупинимося на огляді його драматургії.

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. М. Старицький постійно дбав про розширення репертуару. Недарма Іван Франко назвав письменника «батьком українського театру», відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії.

М. Старицький дійсно був видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчених драматичних твори митця, з них тринадцять оригінальних, а решта — переробки п'єс та інсценізації прозових творів інших авторів. Ці твори — інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880; «Сорочинський ярмарок», 1883), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886) — були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростав цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888), створена за романом К. Е. Францоза «Боротьба за право».

Старицький на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку створив драму «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887) та трагедію «Маруся Богуславка» (1897).

Серед переробок були й лібрето опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін. Таким чином, Старицький разом із Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.

Дружба з М. Лисенком почалася ще тоді, коли майбутнього драматурга виховував батько майбутнього композитора. Закінчивши у 1858 році навчання у Полтавській гімназії, Старицький вступив разом із М. Лисенком до Харківського університету.

З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом із Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібрето Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка). М. Лисенко написав музику і до низки п'єс М. Старицького — «Чорноморці», «Остання ніч», «Чарівний сон» та опери «Тарас Бульба».

У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібрето до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.

Його перу належать оригінальні твори, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: «Не судилось» (1881), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1885–1887), «У темряві» (1892), «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893).

На початку літературної творчості й особливо в останні роки життя увагу Старицького привертали історичні теми. Він автор драм «Богдан Хмельницький» (1887–1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Остання ніч» (1899) «Оборона Буші» (1891), у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти.

У драмі «Талан» показано життя артистів українського театру наприкінці ХІХ століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено драму «Крест жизни» (написана російською мовою).

У той час, коли очолював українську трупу, М. Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

М. Старицький разом з видатними драматургами М. Л. Кропивницьким та І. К. Карпенком-Карим був творцем соціальної драми.

2. Загальна характеристика прози М. Старицького

Проза М. Старицького в його літературній спадщині посідає визначне місце — загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини ХVІІ і майже до середини ХІХ століття. Можна з певністю сказати, що в Україні ХІХ століття не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М. Старицький.

Працювати над прозою М. Старицький почав з 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. Він став основоположником історико-пригодницької повісті та роману, використовував у своїй творчості традиції романів Вальтера Скотта (трилогія «Богдан Хмельницький», дилогія «Молодість Мазепи» (типологічна спорідненість образів В. Скотта «Айвенго» і роману М. Старицького «Молодість Мазепи»), «Руїна»). З-під його пера вийшли реалістичні повісті «Оборона Буші», «Непокорный», «Заклятая пещера», «Червоный дьявол» та інші. Він друкував свої прозові твори в російській пресі через те, що українські газети й журнали були заборонені. Найбільш цікавими та вагомими досягненнями М. Старицького в прозі є трилогія про Богдана Хмельницького — романи «Перед бурей» (1895), «Буря» (1896), «У пристані» (1897). Не обминув письменник болючу для української історії тему Коліївщини, великого народного повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Їй присвячений роман «Последние орлы» (1901).

Найбільш відомий читачам історичний роман «Разбойник Кармелюк» (1903).

Своїм романам М. Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М. Старицького — це твори із сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму.

Виступ другий.

«Оборона Буші» «Облога Буши» («Эпизод из времен Хмельнищины») — перший прозовий твір М. Старицького, який з'явився у 1881 році. Українською мовою ця повість була надрукована у львівському часописі «Зоря» (1894–1895).

На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над драмою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польською шляхтою (тема опрацьована вже в повісті під назвою «Облога Буші»); 2 квітня 1899 року вона була дозволена цензурою до друку і того ж року під назвою «Оборона Буші» з'явилася на сторінках журналу «Киевская старина».

До постановки на сцені цензура допустила лише драму в 1902 році після довгої тяганини.

За жанром твір — історико-романтична повість. Її ще називають історичною драмою. Твір змальовує один із трагічних моментів боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбників уже після Переяславської ради. У ньому порушуються важливі проблеми — війни і миру, порозуміння українського та польського народів, соціальної справедливості. У романтичному дусі змальоване кохання сотниківни Мар'яни, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, який хотів миру й злагоди між їхніми народами та людьми різних віросповідань.

Могутнім пафосом справжнього народного патріотизму, любові до своєї вітчизни просякнутий цей твір, бо сам народ бере найактивнішу участь у подіях: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але ніхто не вагається, бо треба допомогти з'єднатися силам Хмельницького і Богуна.

3. «Оборона Буші» (стислий переказ змісту)

1654 рік. У подільському селі біля замку Буша збирається загін козаків, щоб виступити на заклик Хмельницького проти ляхів, які знущаються з українського люду. Матері, жінки, сестри, старі прощаються з рідними. Похід благословляють у церкві. Свиридиха, у якої від рук шляхти загинула вся сім'я, окрім одного онука, роздає зброю, інші — їжу, амуніцію.

Мар'яна, дочка сотника, нудьгує, бо пішов на війну й не повернувся її коханий Антось. Колись батько знайшов непритомного хлопчика в лісі, виходив і виховав його як рідного. Діти росли, як брат із сестрою, а потім у їхніх серцях спалахнуло кохання.

Раптом почулися крики — троє юнаків билися з ляхом. Безрукий дід Шрам ще й вистрелив у нього й поранив. Коли лях упав, Мар'яна і сотник упізнали Антося. Юнака виходили. Мар'яна була щаслива, але Антось тяжко карався, боявся признатися, що він поляк, католик. Коли його поранили в бою, магнат упізнав у ньому сина покійного князя Петра Порецького. І раніше Антось трохи пам'ятав своє дитинство в замку, але сотник Завісний, який його знайшов, запевнив, що він — козацький син і в замку був у неволі.

Нарешті Антось зважився і признався Мар'яні, хто він. Дівчина сказала, що між ними тепер нічого бути не може, він — ворог України і її особистий теж. Юнак умовляв, говорячи, що чвари розводять ксьондзи та попи, а простий народ тут ні до чого, бідні поляки теж страждають від гніту панів. Та Мар'яна була несхитною, переконаною, що не можуть бути в мирі пани й селяни, католики й православні — віковий печальний досвід це підтверджує. Антось каже: «Невже я ворог тим, що не кляну отчизни й віри предків», запевняє, що любить Україну, як другу неньку.

Два роки він шукав відповіді й почув від мудрих, «що щастя всіх людей — у злагоді, у братстві, в освіті, що віра — то тоді святійша річ, коли вона любов і згоду сіє».

Приходить звістка, що козацький загін увесь, разом із наказним гетьманом, поліг під Кам'янцем через якусь зраду.

У пишному палаці Порецьких зібралися шляхтичі. Жінки зацікавилися молодим князем, кожна прагне здобути його увагу й прихильність, особливо Ядвіга. Антось ходить сумний, не може викинути з голови Мар'яну, говорить про те, що треба народам нарешті порозумітися, припинити кровопролиття, але його не лише не розуміють, а й піднімають на кпини, навіть вважають бунтарем, зрадником. Чарнецький забирає його до війська, яке вирушає придушувати правовірних.

Богун посилає наказ, щоб укріпили замок Буші і трималися якомога довше, поки його війська з'єднаються з військами Хмельницького. Ведуть ляхів люті вороги України — Потоцький та Чарнецький.

До замку прямують біженці — жінки з дітьми, старі. Мар'яні доручають командувати обороною замку, а всі чоловіки — старий сотник Завісний, поранені Вернигора, хорунжий Денис, онук Свиридихи та інші — стали на захист підзамкового містечка.

На мури замку витягли гармати, гаківниці, приготували казани з киплячою смолою, окропом.

Розпочався штурм. Чоловіки мужньо відбивали атаку за атакою і майже всі загинули. Старого сотника взяли в полон, обіцяли закатувати, якщо замок не здасться. Тоді Вернигора, жаліючи свого командира, вистрелив у нього.

Мар'яна стояла на валу, командувала обороною і мучилася своєю любов'ю до Антося, яку не могла вирвати із серця. Раптом прилетіла стріла із запискою, що ляхи посилають парламентера. Цим послом виявився Антось. Він передав вимогу Чарнецького здатися й обіцянку зберегти життя оборонцям, а Мар'яні сказав, що його вже нічого не пов'язує з підлим воїнством, і що він не скривдив мечем жодного українця, що любить дівчину все так же палко, більше за життя. Мар'яна зраділа і сказала, щоб через деякий час він прийшов у байрак і пробрався ходом до церкви, дала ключі. Ще раніше батько їй відкрив таємницю, що в льосі під церквою стоять бочки з порохом, можна ними скористатися, щоб і ворогів знищити, і себе не дати на поталу.

Мар'яна зі стягом вибігає на чолі жіночого війська, б'ється мужньо і вправно, як орлиця. Але сили нерівні. Дівчина йде до льоху, разом із Катрею вони налаштовують бочки для підриву.

Катря йде нагору, щоб подати сигнал, коли збереться найбільше ворогів, а Мар'яна очікує Антося. І той приходить. Він готовий віддати разом із нею життя. Закохані переживають хвилини неймовірного щастя. Катря подає сигнал — і Мар'яна кидає палаючий смолоскип у бочку з порохом.

Основні дійові особи — реалістичні характери, що розкриваються в процесі напруженої драматичної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання.

З головних персонажів повісті звертає на себе увагу постать несхибного лицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного, сповнена ліризму постать сотниківни Мар'яни, її життєвість і привабність. Цю героїню з повним правом можна вважати символом самовідданого борця проти поневолювачів країни.

Образ Антося — дуже суперечливий. Він, починаючи з кінця першої дії, виступає в різних ситуаціях, коли, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя й п'ята дії) бачимо його то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожих таборів і, нарешті, (у фіналі) гине разом з коханою Мар'яною.

Старицький намагався зробити свого героя носієм благородної, хоч і на хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів, символом антивоєнних насторїв.

Звертаючись до складних і драматичних періодів історії українського народу, показуючи героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси, Старицький виявив віру в краще майбутнє України.

Показано також і табір польської шляхти (третя дія), у якому діють такі пани, як Сапіга — дядько Антося, Грушецький, Яскульський, а також Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга й пробощ-ксьондз.

Головна думка — оспівування героїчної, одностайної, патріотичної боротьби народних мас України проти польської шляхти.

Майже повна відсутність побутових деталей у драмі «Оборона Буші», піднесеність громадських почувань її героїв, вихідців з народу, в умовах смертельної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення створюють дуже напружену і правдиву картину.

Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування, «Оборона Буші», проте, не широко використана для постановки на сцені, хоч вона й тепер не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну тему та значної історико-пізнавальної і художньої цінності.

4. М. Старицький — поет та перекладач.

Повідомлення про М. Старицького — перекладача та поета

Яскравою сторінкою в поетичній творчості М. Старицького та в українській поезії в цілому були переклади і переспіви зі світових літератур. Власне перекладами він і почав свою літературну діяльність. М. Старицький перекладав твори В. Шекспіра і Дж.-Г. Байрона, Й.-В. Гете і Г. Гейне, В. Гюго й А. Міцкевича, А. Сирокомлі, Ю. Словацького, Г.-Х. Андерсена, сербських поетів, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, І. Крилова, М. Огарьова, В. Жуковського. Водночас для російських читачів поет перекладав вірші Є. Гребінки, А. Кримського, Лесі Українки.

Перші переклади друкувалися в основному у львівських часописах «Правда» та «Нива» (1865), а також виходили окремими виданнями. Перекладацький доробок М. Старицького величезний — понад 200 творів. Це — вважав поет — «найцінніший труд у добу виховання мови», джерело поширення однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної.

Та в складну пору переслідування і гоніння української культури самодержавним урядом перекладацька діяльність виконувала і набагато серйозніше завдання громадянської, патріотичної ваги: збереження і розвиток своєї національної культури в час, коли навіть існування її було під загрозою.

Перші оригінальні вірші М. Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це «Ждання» — зразок інтимної лірики.

Останній вірш — «Двері, двері замкніть…» — був написаний 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті.

М. П. Старицький з'явився на поетичному обрії України не тільки як оригінальний поет, а й як поет-новатор.

Новаторство поезії Старицького виявилося, по-перше, у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. По-друге, у появі нового ліричного героя — українського інтелігента замість «співучого селянина». Уже в перших поезіях Старицького український інтелігент зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування». Але робив це настільки щиро, що його поезія не набула якогось «соціального розподілу». Наприклад, його вірш «Виклик (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)» став народною піснею.

По-третє, в поезіях Старицького зустрічаємо низку неологізмів, до нього ніким не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші.

Основні мотиви лірики М. Старицького:

  • роль і призначення поета («Поетові»);
  • краса людських почуттів («Виклик»);
  • співчуття до тяжкої долі простого люду («Швачка»);
  • тема України («До України»).

Любовні й пейзажні поезії посідають незначне місце в поетичному доробку М. Старицького, але серед них є такі чудові, як «Ох, і де ти, зіронько» та інші.

Серед лірики Старицького більшість має громадянський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, вірші якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини ХІХ століття, а також боротьбою слов'янських народів проти турецької неволі.

У ліриці поета відбилися найактуальніші проблеми епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного покоління.

5. Ознайомлення зі змістом поезії «До молоді» та її аналіз

Виразне читання поезії «До молоді» (див. текст поезії в ур. № 3).

Вступне слово вчителя

Все своє життя М. Старицький підпорядкував високій меті: «душею і думкою послужить рідному народові». І він служив, зберігаючи й примножуючи національну культуру всіма своїми талантами.

М. Старицький, який більшу частку життя віддав театральній діяльності, розцінював театр як громадську трибуну, як найдоступнішу для народу освітню установу «у період морозів, сльоти та занепаду». Так само він ставився і до поетичного слова.

Тому логічним продовженням активної громадянської позиції М. Старицького була його поетична творчість. У більшості поезій М. Старицького громадянські мотиви переважають над особистими.

У час, коли
…стоголовий людський кат
Лютує, дужчає щоднини…
Не можна тратить і хвилини.
Поки ще стогне менший брат.
(«До молоді»)

Бесіда з учнями

  • Якими історичними реаліями викликаний вірш «До молоді»?
  • Кого Старицький називає «меншим братом»? Чому він стогне?
  • Поясніть, чому «родина» «окрадена»?
  • Чому надії на порятунок М. Старицький покладає на молодь?
  • Визначте жанр вірша. Обґрунтуйте свою думку.
  • Розтлумачте метафору «непрозора, глупа ніч…» над землею.
  • Словами з вірша намалюйте образ борця, який здатний «розігнати ніч».
  • Визначте пафос твору.

6. Ознайомлення з баладою М. Старицького «Гетьман», аналізування твору

Вступне слово вчителя

  • Дайте визначення літературної балади.

Українська енциклопедія дає таке визначення балади: віршований ліро-епічний твір легендарного або історичного характеру.

(Українська літературна енциклопедія. — К., 1998. — С. 117.)

Літературознавчий словник-довідник / (Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — К. : ВЦ «Академія», 1997. — С. 77) визначає баладу так: балада (фр. ballade, від прованс. Ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.

В українській поезії балада, виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Івана Вагилевича, раннього Тараса Шевченка та ін., сягаючи другої половини XIX століття (Ю. Федькович, Б. Грінченко та ін.); напружений сюжет у ній розгортався на тлі переважно буряної природи, подеколи переймався фантастичними ознаками.

Жанр літературної балади в українській літературі відбивав основні тенденції розвитку літературного процесу ХІХ століття, самобутньо представляв аспекти історичного, родинно-побутового, соціального буття народу, відображав специфічно-національні риси менталітету українців, сприяв утвердженню загальнолюдських ідеалів.

Найбільш характерними ознаками українських історичних балад стали гіперболізація рис позитивного героя, злиття лірики і героїки, посилення епічного елемента, зменшення, а потім і зникнення фантастичності, ретроспективність та філософічність.

Літературна балада ввібрала у себе особливості національної психології (високу чуттєвість, вразливість, волелюбність, природовірство). Вона творила своєрідний міф про національних героїв, гіперболізуючи їхні позитивні якості — сміливість, рішучість, самовідданість, патріотизм. Виводячи напівміфічні, напівісторичні образи козаків, державних діячів, гетьманів, поети прагнули навчити шанувати і любити свою минувшину, створити ідеал суспільно активної людини на противагу сучасникам, позбавленим героїчного духу та волелюбних ідеалів предків. Характерною рисою балад було протиставлення «славного минулого жалюгідній сучасності». Це сприяло виконанню функції виховання самосвідомості українців, почуття національної гідності та морального обов'язку перед народом.

Літературні балади віддзеркалювали історичні реалії через призму авторського світорозуміння. Поети стимулювали формування національної свідомості, відкидали комплекс меншовартісності, створювали узагальнений образ могутньої та нескореної України у минулому, яка зображувалася як антитеза безславній сучасності. («Максим Перебийніс», «Ластівка», «Дід-пасічник» М. Костомарова, «Малоросійська балада» О. Шпигоцького, «Пожар Москви» А. Метлинського, «О Наливайку» М. Шашкевича, «Гетьман» М. Старицького, «Смерть отаманова» Б. Грінченка).

Історична тема посідає вагоме місце в творчому доробку М. Старицького: цикл яскравих історичних драм, більшість прозових творів написані на історичні сюжети. Якщо просто передивитися назви творів письменника на історичну тематику, можна помітити інтерес митця до особистості гетьмана Богдана Хмельницького. Перший прозовий твір «Осада Буши» має підзаголовок «Эпизод из времен Хмельнищины»; найбільший і найвидатніший твір Старицького — історична трилогія «Богдан Хмельницький»: «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896), «У пристані» (1897); історична драма також має назву «Богдан Хмельницький», цій неординарній особистості присвячена і балада «Гетьман». Твір друкується у збірках письменника ще й під назвами «Хрещенська ніч» та «У ніч водохрестну тайничу».

Виразне читання балади «Гетьман»

ГЕТЬМАН

У ніч водохресну тайничу,
Як глуха настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилях холодних Дніпра.
Кінь рине насупроти виру,
Скалки аж навколо летять,
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять…
За ним бунчуки й короговки
Аж мають у темрявій млі,
І стеляться сивим туманом
По мерзлій, німотній землі…
Де б'ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна, —
Стоїть серед «пекла» там скеля,
Під нею — печера сумна.
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод, кістяком…
Нема йому місця в родині;
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лютий ворог до краю
І кості навкруг розметав.
Але ж їх до батька Славути
Скотили струмки весняні,
А той свого сина останки
Сховав у печері-труні…
Там хрест… То не хрест — Україна
Кремніє від туги навік,
І в ніч під водохреща ронить
Криваву сльозину щорік.
І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним вогнем,
Прониже мерця потайного —
Підводиться гетьман живцем…
Здіймається маревом білим
На білім вогнистім коні
І в шатах вже бурею лине
По рідній своїй стороні…
Зорить і не може пізнати:
Де мрілись простори степів,
Тепер простяглись залізниці
Й постали будови дворців.
Розкинулись села повсюду,
Багато з'явилось пишнот, —
Лиш гірше обдерта голота,
Лиш в тяжчих кайданах народ…
Болить його серце нудьгою,
А очі палають стидом.
Що кров'ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.
І от він стає на майдані,
Зніма дорогого шлика
І кличе козачество славне,
Уже Запорожжя склика:
Зове Богуна, Кривоноса,
Зове і надію одну —
Тимка, безталанного сина,
Що рано поліг у труну…
До всіх він тепер присягає
І руки до Бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині…
І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
Але того гласу не чують
Колишні чубаті брати:
Одні полягли по могилах,
Других змордували кати,
А треті всього відцурались,
Чим перше святились слова…
І гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива:
«Вставайте, сини мої, квіти!
Не гніть перед катом спини, —
Клянусь, — розіб'ю ваші пута,
Свої спокутую вини!»
Але перемучені діти
У лави не сходяться тут…
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут…
Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання;
І там, у печері глибокій,
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у Бога
Та тяжко гіркими рида,
І б'є себе з розпачу в груди,
Кляне свій безщасний талан, —
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман…

1902

Виразне читання вірша М. Ю. Лермонтова

ВОЗДУШНЫЙ КОРАБЛЬ
(Из Цедлица)

По синим волнам океана,
Лишь звезды блеснут в небесах,
Корабль одинокий несется,
Несется на всех парусах.
Не гнутся высокие мачты,
На них флюгера не шумят,
И молча в открытые люки
Чугунные пушки глядят.
Не слышно на нем капитана,
Не видно матросов на нем;
Но скалы, и тайные мели,
И бури ему нипочем.
Есть остров на том океане —
Пустынный и мрачный гранит;
На острове том есть могила,
А в ней император зарыт.
Зарыт он без почестей бранных
Врагами в сыпучий песок,
Лежит на нем камень тяжелый,
Чтоб встать он из гроба не мог.
И в час его грустной кончины,
В полночь, как свершается год,
К высокому берегу тихо
Воздушный корабль пристает.
Из гроба тогда император,
Очнувшись, является вдруг;
На нем треугольная шляпа
И серый походный сюртук.
Скрестивши могучие руки,
Главу опустивши на грудь,
Идет и к рулю он садится
И быстро пускается в путь.
Несется он к Франции милой,
Где славу оставил и трон,
Оставил наследника-сына
И старую гвардию он.
И только что землю родную
Завидит во мраке ночном,
Опять его сердце трепещет
И очи пылают огнем.
На берег большими шагами
Он смело и прямо идет,
Соратников громко он кличет
И маршалов грозно зовет.
Но спят усачи-гренадеры —
В равнине, где Эльба шумит,
Под снегом холодным России,
Под знойным песком пирамид.
И маршалы зова не слышат:
Иные погибли в бою,
Другие ему изменили
И продали шпагу свою.
И, топнув о землю ногою,
Сердито он взад и вперед
По тихому берегу ходит,
И снова он громко зовет.
Зовет он любезного сына,
Опору в превратной судьбе;
Ему обещает полмира,
А Францию только себе.
Но в цвете надежды и силы
Угас его царственный сын,
И долго, его поджидая,
Стоит император один —
Стоит он и тяжко вздыхает,
Пока озарится восток,
И капают горькие слезы
Из глаз на холодный песок,
Потом на корабль свой волшебный,
Главу опустивши на грудь,
Идет и, махнувши рукою,
В обратный пускается путь.

1840

7. Дослідницька робота в групах

Завдання для першої групи

Знайдіть ознаки жанру балади, що характерні для балади української.

Орієнтовна відповідь.

Напружений сюжет розгортається на тлі буряної природи, має фантастичні ознаки. (Ніч тайнича, глуха пора, фантастичний кінь летить насупроти виру, аж скалки летять, б'ють і клекочуть пороги, скеля серед «пекла». Герой «здіймається маревом білим / На білім вогнистім коні» і бурею лине «по рідній своїй стороні».)

Самобутньо представлені аспекти історичного буття народу.

(Споконвічна мрія українського народу про незалежність втілюється через фантастичний сюжет.)

Утверджує загальнолюдські ідеали: патріотизм, волелюбність, самовідданість. (Гетьман піднявся з могили, щоб закликати до повстання проти катів, на боротьбу за свободу і волю: «Вставайте, сини мої, квіти!/ Не гніть перед катом спини…»).

Створюється міф про національного героя, гіперболізуються його позитивні риси: сміливість, рішучість, самовідданість, патріотизм.

(Гетьман встає з могили (Підводиться гетьман живцем…) через страждання України: «Там хрест… То не хрест — Україна/ Кремніє від туги навік,/ І в ніч під водохреща ронить / Криваву сльозину щорік».

Віддзеркалюються особливості національної психології (висока чуттєвість, вразливість, волелюбність).

І там, у печері глибокій
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у Бога
Та тяжко гіркими рида,
І б'є себе з розпачу в груди,
Кляне свій безщасний талан…

Славне минуле (узагальнений образ могутньої та нескореної України) протиставляється жалюгідній безславній сучасності.

Україна минулого

Сучасна Україна

Простори степів

Залізниці, будови дворців. Багато з'явилось пишнот

Козачество славне, Запорожжя, Богун, Кривонос

Країна під ярмом;

Лиш гірше обдерта голота, Лиш в тяжчих кайданах народ… Голоті… просвітку нема

Головна думка твору — виховання самосвідомості українців, почуття національної гідності та морального обов'язку перед народом, боротьба проти комплексу меншовартості.

Злиття лірики і героїки, ретроспективність та філософічність.

Принцип ретроспективності (лат. retro — назад, spactare — дивитись) орієнтує на осмислення і використання історичного досвіду українського народу. Цей досвід дуже важливий насамперед для виховання поваги і відданості батьківщині; для шанування культу предків, традицій і звичаїв народу; розуміння і відчуття духовної єдності поколінь; формування національної гідності і честі, основ вселюдської і народної моралі.

Завдання для другої групи

Компаративний аналіз віршів М. Старицького та М. Лермонтова. (Пошук спільного за допомогою проблемних питань.)

  • Який оригінальний поетичний прийом використали поети в творах? (Герой піднімається з могили.)
  • Доведіть, що цей прийом у баладі доречний. (Жанру балади притаманна фантастика.)
  • Назвіть загальні для обох творів образи. (Герой, який піднявся з могили, що несеться вночі по воді (по морю — Лермонтов, по Дніпру — Старицький), могила (острів-граніт — Лермонтов, самотня скеля — Старицький), син, який передчасно помер («Зовет он любезного сына,/ Опору в превратной судьбе/… Но в цвете надежды и силы/ Угас его царственный сын…» — Лермонтов; «Зове і надію одну — / Тимка, безталанного сина,/ Що рано поліг у труну… Старицький); соратників, які не гідні свого ватажка або загинули, повернення героя назад.)
  • Що спільного між образом французького імператора та українського гетьмана? (Обидва — полководці, непересічні особистості, до яких дуже суперечливе ставлення як істориків, так і суспільства; обидва пізнали зраду соратників.)

Завдання для третьої групи

Компаративний аналіз віршів М. Старицького та М. Лермонтова (Пошук різного за допомогою проблемних питань.)

  • Чи можна сказати, що причини «воскресіння» героїв творів Лермонтова та Старицького однакові? (Ні, в них різні цілі: Наполеон мріє повернути собі колишню славу і Францію, а гетьман Хмельницький хоче виправити свої політичні помилки і закликати синів України до боротьби за свободу.)
  • З'ясуйте причини загибелі соратників обох героїв. Прокоментуйте ці факти.
  • (Соратники Наполеона загинули у Росії, Єгипті, на Ельбі — тобто в країнах, які завойовував імператор Франції. Таку смерть важко визнати почесною. Соратники гетьмана або померли («полягли по могилах»), або їх «змордували кати» за участь у національно-визвольній боротьбі.)
  • Чи можна сказати, що сльози героїв обох творів викликані однаковими обставинами? (Ні, Наполеон плаче через неможливість здійснити повернення до Франції та прагнення завоювати світ, половину якого він обіцяє синові, а гетьман ридає тому, що не зміг загладити свою провину перед народом і підняти його на боротьбу: країна так і продовжує стогнати під ярмом.)
  • До кого ще (крім соратників і сина) звертається гетьман і кого навіть не згадує герой вірша Лермонтова? (Гетьман звертається до Бога, адже його мета — гуманістична, справедлива.
  • Бог — завжди на боці правди. Звернення Наполеона до Бога було б недоречним, тому що мета колишнього імператора егоїстична і антигуманна.)
  • Який образ — Наполеона чи Богдана Хмельницького — здається вам більш трагічним і чому? («Образ українського гетьмана більш трагічний, адже він страждає через провину перед свої народом: «у давню годину» запродано було голоту старшині, дуже сумнівною та суперечливою подією було возз'єднання України з Росією, яке відбулося за часів правління Богдана Хмельницького (так вважають деякі сучасні історики). Наполеон, не дочекавшись відповіді від соратників і сина, «…топнув о землю ногою,/ Сердито он взад и вперед/ По тихому берегу ходит,/ И снова он громко зовет…» сина, гренадерів і маршалів. А потім, тяжко зітхнувши, плаче гіркими сльозами, опускає голову на груди і, «махнувши рукою,/ В обратный пускается путь». Поведінка гетьмана свідчить про більшу скорботу і особисту трагедію, яка збігається із трагедією України: герой стогне, молить Бога за свій край, тяжко і гірко рида, «б'є себе з розпачу в груди,/ Кляне свій безщасний талан…»)

Спільне завдання для всіх груп

(Постановці проблемного питання може передувати коротенький виступ учня або слово вчителя про символіку Водохреща.)

Поясніть, чому гетьман встає з могили саме в ніч Водохреща? (Водохреща символізує оновлення, очищення. У вірші М. Старицького оновлення для України — це здобуття волі і незалежності, на яку сподівалися багато поколінь українців. Свято Водохреща відбувається на початку року і завершує Різдвяні свята, присвячені народженню Христа, який з'явився у світ, щоб служити людям, і життя своє віддав, спокутуючи людські гріхи. Саме тому ніч Водохреща у вірші пов'язана з надією на зміни для країни і очищення від гріхів для гетьмана.)

V. Ознайомлення з поезією «Виклик» та її аналізування

1. Прослуховування аудіозапису пісні (вірш «Виклик» на музику М. Лисенка)

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
1870

2. Вступне слово вчителя

М. Старицький полюбив музику та народну пісню ще в дитинстві. Його виховував дядько Віталій Лисенко, батько славетного композитора, в родині якого не просто шанували, а культивували народну пісню й думу. Пізніше, створюючи репертуар для свого театру, М. Старицький велику увагу буде приділяти музиці, яка стане обов'язковим ідейно-художнім компонентом його оригінальних п'єс і інсценізацій творів інших авторів, зокрема М. Гоголя.

Пісня стане органічним, художньо виправданим елементом.

Працюючи разом з М. Лисенком над оперою «Утоплена» за повістю М. Гоголя «Майська ніч, або Утоплена», М. Старицький пише вірш «Виклик» як поетичну основу арії Левка. На перший погляд, вірш є літературним переспівом народної пісні «Сонце низенько, вечір близенько», про яку йдеться і в повісті М. Гоголя.

Сонце низенько, вечір близенько, Вийди до мене, моє серденько! Ой вийди, вийди, серденько Галю, Серденько, рибонько, дорогий кришталю! Ой вийди, вийди, не бійсь морозу, — Я твої ніженьки в шапочку вложу! Але поет подав абсолютно інший, самобутній варіант зустрічі закоханих.

3. Бесіда з учнями

  • Визначити жанр поезії. (Романс.)
  • Поезія побудована як ліричний монолог закоханого юнака.
  • Дайте характеристику цього хлопця. (Внутрішня краса, благородство, вірність, любов коханої — це найвищі цінності у його житті.)
  • Визначте соціальний стан закоханих. (Бідні, «працею зморені», «окрадені долею».)
  • Поясніть, чому хлопець почувається «паном над панами».
  • (Ліричний герой має те, чого не здобудеш ні за які гроші — кохання, вірність і щирість дорогої йому людини.)
  • Знайдіть засоби художньої виразності, які передають експресію, стан надзвичайного збудження героя. (Емоційний вигук «господи», зменшувально-пестлива лексика.)
  • Згадайте, як зазвичай починаються народні ліричні пісні? (Пейзажем-заставкою, або заспівним пейзажем: «Місяць на небі, зіроньки сяють…»)
  • Яку роль у них відіграє заспівний пейзаж? Порівняйте з початком вірша Старицького. Зробіть висновок. (Заспівний пейзаж конкретизує час і місце дії, обставини зустрічі закоханих. Старицький будує свій вірш на народнопісенних традиціях.)
  • Чому закохані зустрічаються вночі? Яка моральна риса їм властива? (У народній ліричній пісні змальовується переважно вечірній чи нічний пейзаж. Те ж ми бачимо і в Старицького. Це пояснюється не тільки тим, що молоді люди могли зустрічатися лише в пізню годину, бо ж удень вони працювали, а й душевною чистотою, цнотливістю, небажанням виносити свої почуття на люди.)
  • Який ще художній прийом запозичує Старицький у народної ліричної пісні? Що підкреслює пейзаж, намальований у поезії? (Психологічний паралелізм. «Божою красою» природи підкреслено внутрішню і зовнішню красу закоханих: «небо незміряне, всипане зорями», «гай чарівний, ніби променем всипаний».)

VI. Систематизація й узагальнення вивченого

Творче завдання

М. Старицький звертався до молоді з палким закликом захистити, утвердити Україну. Ви — молодь, перед якою стоїть таке саме завдання. Напишіть листа поетові з відповіддю на його заклик.

VII. Домашнє завдання

Опрацювати матеріал уроку, використати слова зі словникового диктанту, поданого на початку уроку, для підготовки розповіді про М. Старицького. Готуватися до переказу змісту та аналізу п'єси «Талан»; індивідуальне завдання: підготувати доповідь про М. Заньковецьку.

VIII. Підсумок уроку

  • «Найбільш сильні емоції у мене викликав вірш…»
  • «Хочу дізнатися докладніше про…»

Додаток

Примітка. Компаративний аналіз творів М. Старицького, М. Лермонтова та Й. Цедліца може стати темою цікавої наукової роботи в Малій академії наук.

КОРАБЛЬ-ПРИЗРАК
(Наполеоновская баллада. Из Йозефа Кристиана барона фон Цедлица, 1790–1862, Австрия)

Шум ветра. И вьются туманы.
И звёзд не найти в небесах.
А парус плывёт в океаны,
Качаясь легко на волнах.
Летит он стремительно-лихо,
Дух-демон командует: «В путь!»
Ни бури, ни рифы для брига —
Совсем не помеха, ничуть.
За морем лазурным далёко,
Где волнами берег омыт,
Где скалы взметнулись высоко,
Таинственный остров лежит.
Деревьев там нет изумрудных,
Нигде стебелёк не зацвёл,
Нет щебета ласточек чудных, —
Парит лишь под небом орёл.
И там, где всё дышит отвагой,
В песках, в пустыре, в пустоте,
И шляпа, и скипетр, и шпага
Лежат на могильной плите.
Никто тут не смог появиться,
Как будто весь мир онемел.
Не глянет никто на гробницу
Того, кто Европой владел.
Стремительно время струится.
Недели проходят, года.
Лежит император в гробнице.
А май наступает — тогда
Его пробуждается тело,
И в пятую майскую ночь
Вздымается дух его смело.
Лежать властелину невмочь.
Он ждёт не дождётся фрегата —
И тут появляется бриг,
И флаг, словно лента, крылато
На мачте высокой возник.
По трапу взошёл император —
И судно, как птица, летит,
Стремительней птицы, а рядом
Фантом у штурвала стоит.
Нигде — ни гребца, ни матроса.
В ночь призрак вперяет свой взор,
И, словно двойник альбатроса,
Дух крылья свои распростёр.
Причалило к берегу судно —
Знакомая гавань видна,
И радость представить нетрудно:
— О, здравствуй, родная страна!
Разбужено взгляда желанье.
Он землю стремится обнять,
Не в силах сдержать ликованье,
Восторга не в силах унять.
Земля эта помнит его ли?
А где та триумфов звезда?
Вернувшись сюда из неволи,
Он ищет свои города.
Бросает на родину взоры,
С фрегата ступив на причал:
— А где же народ мой, который,
Как море, меня окружал?
Где трон? Где сыночек мой милый? —
Спросил он, сойдя с корабля. —
Зачем же планида в могилу
Забрала его, короля?
Счастливые дни миновали.
О, где же ты, сын мой родной?
Скажи-ка, судьба, ты права ли?
Ужель я покинут страной?
Забыть мне пришлось о короне,
О роде, о сыне родном.
Раба можно видеть на троне.
И стал император рабом.
Перевёл с немецкого Анатолий Яни.

DAS GEISTERSCHIFF
Es rauschen die Winde, die Nebel ziehn,
Der Himmel ist sternenleer;
Hoch über den schäumenden Wogen hin
Durchschwebt ein Segel das Meer:
Das Schiff ist, gesteuert von Geisterhand,
In unaufhaltsamem Lauf,
Ihm schadet kein Sturm, kein Klippenstrand,
Kein Lebender weilet drauf!
Weit über der See, wo die Welle schweigt,
Ein Eiland verborgen liegt:
Ein einsamer Fels zum Himmel steigt,
Die Wolke sein Haupt umfliegt.
Dort blühet kein Halm, dort grünet kein Baum,
Kein Vogel sein Nest dort baut;
Nur der Adler allein aus der Lüfte Raum
Die starrende Oede beschaut.
Dort ist des Königs einsames Grab,
In der Wüste, uneingehägt;
Nur sein Degen, sein Hut, sein goldener Stab
Sind über den Sarg gelegt.
Kein Wesen lebt rings, und die Woge der Welt
Schlägt nicht an sein müdes Ohr,
Kein Blick auf die traurige Ruhstatt fällt,
Und doch war er König zuvor! —
Und es wechselt der Mond und das Jahr verrinnt,
Und der Todte liegt unbewegt;
Wenn die fünfte Nacht des Maien beginnt,
Nur dann sich der Leichnam regt:
Dieß ist die Nacht, wo der Welt entschwebt
Sein ruhebedürftiger Geist,
Dieß ist die Nacht, wo die Leiche belebt
Ersteht, und auf Erden kreis't.
Dann harret ein Schiff am einsamen Strand:
Vom Winde die Segel geschwellt,
Hoch wehet vom Mast der Flagge Band,
Goldne Bienen im weißen Feld!
Und der König besteigt's, es flieget dahin,
Wie ein Vogel in stürmender Hast;
Kein Ruder bewegt sich, kein Schiffer ist drin,
Der lenkend das Steuer gefaßt! —
Des Königs Schemen allein nur steht,
Und spähet hinaus in die Nacht,
Und sein Busen fliegt, und sein Athem weht,
Und das Feuer des Blicks ist erwacht.
Das Schiff legt an am bekannten Strand,
Und er streckt seine Arme entzückt,
Es jauchzt seine Seele: es ist sein Land,
Sein Land ist's, das er erblickt!
Und er steigt aus dem Schiff; auf der Erd' er steht,
Die einst seinen Fußtritt gekannt,
Und es bebt ihr Schooß, wo er wandeln geht,
Der Stern, der nun ausgebrannt. —
Er sucht seine Städte und findet sie nicht;
Er suchet die Völker umher,
Die, als er gewandelt im Sonnenlicht,
Ihn umwogt wie ein fluthendes Meer!
Und er sucht seinen Thron, und er ist zerschellt,
Den er hoch in die Wolken gebaut,
Von dem er zu seinen Füßen die Welt,
Eine dienstbare Scholle, geschaut!
Er sucht das Kind, seinem Herzen so lieb,
Dem das Reich er zum Erbe verhieß; –
Das Erb' ist verschwunden, dem Kinde blieb
Selbst der Name nicht, den er ihm ließ! —
«Wo bist Du,» — so ruft er, «o Kind, das schon
In der Wiege mit Kronen gespielt?
Die Tage des Glücks, sie sind entflohn,
Als im Vaterarm ich Dich hielt!
Meiner Liebe Weib, meines Herzens Sohn! —
Dahin mein ganzes Geschlecht!
Der Knecht war, sitzt auf des Königs Thron
Und der König ist wieder Knecht!»

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду