Урок: Розвиток української драматургії і театру в 70–90-х роках XIX ст.

17 грудня, 2016 0

Мета: ознайомити учнів з історією створення професійного театру в Україні, функціонуванням та своєрідністю театру корифеїв, розвитком театру в Галичині, репертуаром, керівниками та провідними акторами театрів; повідомити про роль родини Тобілевичів та І. Франка в становленні українського професійного театру; розвивати навички проектної роботи: вміння працювати з різними джерелами інформації, критично ставитися до них, вибирати головне, систематизувати та узагальнювати його у вигляді повідомлення, доповіді, реферату, комп'ютерної презентації тощо; виховувати вміння співпрацювати, оцінювати результати своєї роботи та роботи інших, прищеплювати любов до театру, акторські здібності, розвивати вміння шанувати

красу, художню досконалість мистецтва; підвищувати ерудованість учнів, їх словниковий запас, виховувати почуття гордості за театр корифеїв, що відіграв важливу роль у формуванні національної самосвідомості народу.

Обладнання: мультимедійна презентація.

Тип уроку: урок-проект (захист групових проектів) «Віртуальний музей».

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Словниковий диктант

П'єса, драматичний твір, шедевр драматургії, зразок сценічного мистецтва.

2. Повторення теорії літератури. Клоуз-тести

  • Драма — це…
  • Драма ділиться на жанри…
  • Комедія — це…
  • Трагедія — це…
  • Трагікомедія — це…

3. Бесіда з учнями

  • Що вам відомо про кріпацький театр першої половини ХІХ століття?
  • З якої п'єси почалася нова сторінка в розвитку аматорського
    театрального руху?
  • Кого з українських драматургів першої половини ХІХ століття ви можете назвати?

III. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення теми й мети уроку

Шлях становлення українського національного професійного театру був довгим і тернистим, багатим на великі імена. Сьогодні можна впевнено казати, що це було унікальне явище не тільки в історії культури України, адже діяльність багатьох українських театральних діячів була визнана світом. Про це поговоримо на нашому уроці.

ІV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Слово вчителя Наше завдання — ознайомитися з подіями, пов'язаними із зародженням та розвитком професійного українського театру, з акторами, режисерами та авторами п'єс, які вписали в історію театрального мистецтва України «золоту» сторінку та перетворили театр, як сказав І. Франко, у «школу життя». Слово групам, які будуть захищати свої проекти. Ми з їх допомогою побуваємо в музеї українського театру — у залі «Театр корифеїв».

Слово надається першій групі.

Підтема 1. Передумови виникнення театру корифеїв

Відеоряд: портрет Олександра ІІ, фото сучасного театру оперети у Києві, де працював колишній перший український стаціонарний професійний театр, портрети М. Щепкіна, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, Є. Гребінки, Я. Кухаренка, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Заньковецької, М. Садовського.

Лекція «екскурсовода» Аматорський період у становленні українського театру пов'язаний з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладами народного театру, в якому брали участь робітники — є театр у селі Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената Василя Семиренка. Вистави в переповненій залі відбувалися щонеділі. Глядачами були селяни, робітники, працівники заводу, поміщики з навколишніх сіл.

1859-го року при Київському університеті виникає театральний гурток М. Старицького та М. Лисенка, де ставилися «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, п'єси О. Островського та ін.

У Чернігові також виникає аматорський театр під назвою «Товариство люблячих рідну мову», активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л. Глібов, етнограф О. Маркович, С. Ніс, О. Лазаревський.

У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М. Кропивницький написав першу п'єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю».

1863-го року І. Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву «Артистичне товариство». Цей гурток уперше поставив п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» та оперу «Запорожець за Дунаєм» С. ГулакаАртемовського. Тут починають свою театральну діяльність майбутні «корифеї».

У першій половині 70-х років студентський театральний гурток М. Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. 1871-го року М. Старицький організує українську трупу — «Товариство українських сценічних акторів». Він з М. Лисенком беруть участь у діяльності Старої київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.

У XІХ столітті український театр не відокремився ще від польського та російського (усі три театри працювали спільно, й актори змушені були грати трьома мовами).

Крім того, функціонуванню театру заважала колоніальна політика царського уряду Російської імперії, спрямована на знищення будь-яких проявів духовності українців: Валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований на обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емський указ Олександра ІІ 1876 року, який забороняв український театр, тощо, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли.

З огляду на все вищесказане історію українського театру з другого десятиліття ХІХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року й від 1881 року, коли український театр визволився від російського та польського й вийшов на свій самостійний шлях.

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професійної української театральної трупи. У XІX столітті склалися всі передумови для виникнення українського театру: реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського — К. Соленика, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря. Спроби Є. Гребінки та Я. Кухаренка поставити українські драми в столиці Російської імперії та інших містах дали неабиякий шанс у майбутньому виникнути театральним трупам, які створили М. Кропивницький та М. Старицький.

У кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості. Ось чому 1882 року в Єлисаветграді М. Кропивницький засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колективи.

Слово надаємо другій групі.

Підтема 2. Театр корифеїв (огляд)

Відеоряд: фото трупи М. Кропивницького та М. Старицького, фото початку ХХ століття театральної площі Єлисаветграда — колиски українського національного театру, портрети І. КарпенкаКарого, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, І. Франка та К. Станіславського, членів сім'ї Тобілевичів, радянського актора Андрія Тарковського — нащадка славної артистичної сім'ї.

Лекція «екскурсовода» 2007-го року культурна громадськість України відзначила дві знаменні дати: 125-річчя створення першого українського професійного Театру корифеїв (1882) та 100-річчя створення Миколою Карповичем Садовським у Києві першого Стаціонарного театру (1907), які відіграли значну роль у загальному процесі розвитку нашої культури і формуванні нації.

Театр корифеїв — перший професійний український театр.

Його прийнято називати театром корифеїв. Слово «корифей» — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово «корифей» означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Театр було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і саме цього року український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що опанував усі театральні професії (але більш за все любив акторство). Він був не лише актором, а й режисером, драматургом, композитором, виконавцем музичних творів, художником, педагогом та організатором театральної справи.

Незважаючи на всі труднощі та перешкоди, театр Кропивницького зумів тоді стати у ряд найкращих національних театральних шкіл Європи. За кілька років трупа М. Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями.

Театр М. Л. Кропивницького дав не лише неабиякий поштовх до подальшого розвитку української культури, а й відіграв визначну суспільно-політичну роль у житті українців, став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну українську державу. Марко Лукич став справжнім лідером нації тих буремних для України часів, був на вістрі епохи. Преса Петербурга, столиці Російської імперії, де гастролював тоді театр, називала М. Кропивницького «Сонцем України», вважала його після народного поета Тараса Шевченка найбільш популярною людиною.

Як зауважував Іван Франко, «на початку 1880-х років несподівано з'явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави».

1881-го року після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

1885-го року єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

1890-го року І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі 1900 року виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участі М. К. Заньковецької».

Видатним театральним діячем був Микола Карпович Садовський, який відстоював українське слово та український театр за часів їх заборони, продовжуючи справу «корифеїв». 1907 року Миколі Карповичу вдалося відкрити у Києві постійний Український театр. Акторів називали малоросійськими або просто російськими, у приміщенні для театру (Троїцький народний дім, нині це приміщення Театру оперети), яке було далеко від центру й орендоване з великими труднощами, раніше виступала російська драматична трупа «Товариства грамотності». Але з часом усе в театрі було перебудовано й перероблено М. К. Садовським.

Як керівник, він надавав однаково великого значення як зовнішньому, так і внутрішньому вигляду театру. І в цьому був схожий на великого К. С. Станіславського.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицький, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив із львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Родина Тобілевичів В історії культури важко знайти сім'ю, яка стільки вклала у розвиток національного професійного театру, дала таке сузір'я талантів, як скромна, роботяща сім'я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва. Всі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького.

Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів».

Талант актора передався й нащадку цієї видатної театральної сім'ї — радянському актору і режисеру Андрію Тарковському, творчість якого стала наступним кроком у розвитку світового кіно.

Слово надаємо третій групі.

Підтема 3. Своєрідність «театру корифеїв»

Міні-проект інформаційний з елементами дослідницького.

Проблемне питання: Чим відрізнявся театр корифеїв від сучасних йому театрів?

Відео та аудіоряд: М. В. Лисенко, і К. Стеценко, С. Гулак-Артемовський О. Кошиць, М. Аркас.

Аудіозапис уривків з музичних творів (на вибір тих, хто готує презентацію): М. Аркас опера «Катерина» за поемою Тараса Шевченка, М. В. Лисенко «Тарас Бульба», С. Гулак-Артемовський «Запорожець за Дунаєм», уривок з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Лекція «екскурсовода» Не лише в Україні, а скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Навіть реакційна преса не могла вже ігнорувати або замовчувати це значне і своєрідне явище — появу театру корифеїв. У чому ж своєрідність? По-перше, самий стиль театру, який був синкретичним. Він поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав народною свіжістю й неподібністю до жодного відомого театру. Важливим елементом у театрі Садовського була музика.

Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина»), йшли вистави мішаного жанру — музично-драматичні, де велику роль відігравали пісні й танці, як, наприклад, «Енеїда» — інсценована самим М. К. Садовським поема І. П. Котляревського. Тому в театрі працював постійний зіграний оркестр, який набув особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О. Кошиць. Свої музичні твори охоче давали М. К. Садовському і М. В. Лисенко, і К. Стеценко, й інші відомі композитори.

(Прослуховування уривку з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».)

Невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру була українська музика, вона доповнювала театральну психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важали неповторні чари української народної пісні. Українська пісня звучить у багатьох музичних творах: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького, «Осада Дубна» П. Сокальського та інших.

По-друге, репертуар. Сила і вплив корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, вистави в якому ставили українською мовою.

Іван Франко зазначив: «Такої чистої, блискучої всіма блесками поезії і гумору народної мови не у многих писателів лучиться побачити. Широкою струєю пливе та мова в драмах Кропивницького, автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудесних красок і блесків. Пісні, жарти, приказки, вигадки, мов перли-самоцвіти, сиплються безкінечною многотою».

Слово надаємо четвертій групі.

Підтема 4. «Заспівувачі».

Театральні трупи М. Кропивницького та М. Старицького

Відеоряд: фото М. Кропивницького, М. Старицького, фото труп М. Кропивницького та М. Старицького.

Лекція «екскурсовода» М. Кропивницький — яскрава особистість. Він був наділений унікальною різнобічною обдарованістю: це не тільки класик драматургії, геніальний актор, режисер-реформатор, засновник театру світової слави, а й відомий поет, композитор, диригент, співак, перекладач; не лише талановитий організатор і керівник театру, а й чудовий педагог, який відшукував у народі таланти і копіткою працею виховував із них майстрів професійної сцени.

Він до того ж був чудовим майстром слова, палким публіцистом, який міг захопити своїми виступами слухачів, піонером реалістичного художньо-декоративного мистецтва, засновником театру для дітей, єдиного на той час на теренах всієї російської імперії.

Саме він заклав підвалини нового українського театру, створив прекрасну трупу акторів і особливу увагу приділив режисурі.

Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то М. Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно зберігала себе як високоталановиту особистість і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: «До цього часу, до зустрічі з «Малоросійським театром», я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне — про ансамбль».

«Не можна забувати, — згадує Софія Тобілевич, — що той потрійний труд, який виконував Марко Лукич, будучи одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров'я. Усі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Лукича як в артиста, режисера і великої душі людину».

У часи реакції, серед гонитви на все самобутнє, театр Кропивницького проповідував Україну, її риси, історію, побут, мелодійну мову. Вистави театру корифеїв у Петербурзі були тоді явищем винятковим — то було насправді презентацією української культури і викликало гарячі симпатії демократичного російського глядача, набуло гучної слави. Тогочасна преса відзначала, що «українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили Художній театр Станіславського».

М. Старицький

Театральна трупа корифеїв, очолювана М. Старицьким, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній.

Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль М. Старицького — керівника великого колективу акторів. Однак залишити цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена — «могутній орудок до розвиття самопізнання народного». Багаторічна робота М. Старицького в театрі — самовіддана, справді-таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про розширення та поглиблення репертуару. Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

Коли трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий — переважно молодь (М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та інші) — М. Старицький, то під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

Велику увагу він приділяв роботі з молодими акторами.

З успіхом проходили гастролі трупи М. Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887–1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів, — від губернаторів до поліцейських, — важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у їх підготовці Старицького-режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилося. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок його старання і турбот».

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства М. Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 року). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, у тому числі й українського, в Росії».

Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров'я митця. 1893-го року він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. 1894-го року прогресивні українські кола відзначили тридцятиліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою».

Слово надаємо п'ятій групі.

Підтема 5. Актори

Відеоряд: М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, Л. Ліницька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті, К. Станіславський.

Лекція «екскурсовода» Засновник МХАТу К. Станіславський 1911 року писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва…» Театр Кропивницького був справжнім джерелом української культури. До складу цього колективу увійшли такі відомі в майбутньому майстри української сцени: М. Заньковецька, М. Садовський, Л. Ліницька, П. Саксаганський, І. КарпенкоКарий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті. То були найкращі акторські сили українського народу, з яких М. Кропивницький виплекав славнозвісних зірок світової сцени. Недарма сучасники називали його батьком українського театру.

Марко Кропивницький

…Артист, художник з голови до ніг,
Він сміхом потрясав притихлу залу,
Скорботою будив юрбу опалу
І слово, як алмаз, беріг.
Блажен народ, що мав такого сина,
Там, де його терниста путь ішла,
З нових квіток і колосків звила
Вінець йому безсмертний рідна Україна.
Максим Рильський


За своє довге сценічне життя М. Кропивницький зіграв більше 500 ролей українського, російського і західноєвропейського репертуару. Це були справжні шедеври, в яких великий актор сягав глибини розкриття і розуміння сценічного образу. Він прагнув, щоб його побачили і почули в найвіддаленіших куточках країни.

М. Кропивницький роками працював, відшліфовуючи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна преса писала про його гру: «Пан Кропивницький чудово уособлює героя гоголівської повісті Тараса Бульбу. У його виконанні Бульба постає перед очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої епохи…» «Відчувалось, що на кону не тільки неабияка художня сила, а людина, яка воістину кохається у своєму рідному національному мистецтві, на сцені виступає один з головних і кращих діячів в українському театрі, окраса і гордість його» — так високо відгукувалась про М. Кропивницького тогочасна критика.

Із театральними трупами М. Кропивницький гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але все це надломило здоров'я артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і 1890 року оселився коло Харкова на хуторі Затишок.

Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні 1910) М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі переконалися, що своєї майстерності актор не втратив.

Одеська преса захоплювалася корифеєм: «Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени таким бадьорим, як і дев'ятнадцять років тому. Його гра — та ж сама блискуча гра видатного артиста». В Одесі актор грає центральні ролі у власних п'єсах «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Як згадував І. Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький «ніби «влазить у шкуру» цього персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями: «Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх несамовитою, потворною жадобою до золота».

Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурхливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер у поїзді, на станції Підгірній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга в Харкові. В «Одеському листку» за 1910 рік від 23 квітня було надруковано некролог такого змісту: «Актори Імператорського Малого і Художнього московських театрів просять висловити вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського театру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького».

Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині у дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пісень їй переспівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в дитинстві почуту народну пісню.

Освіту Марія здобула в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

Першу свою роль — роль Наталки Полтавки — Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.

У Бендерах вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (на сцені Миколою Садовським), відчула непереможний потяг до мистецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все життя присвятила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю.

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, в «Безталанній», «Не судилось», «Лимерівні», однак найбільше любила образ Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі плакали.

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К. Станіславський і дав її грі найвищу оцінку: «Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би — істинно народний».

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати йому хустку з плечей. А свій подарунок актрисі він вручив із написом: «Безсмертній — від смертного».

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю. Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська артистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю порадницею і наставницею В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Акторка мала гарний голос, — драматичне сопрано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще за життя М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, — італійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар.

Любов Ліницька (1866–1924)

Закінчила Харківську гімназію. Ліницька не пропускала жодної нагоди, щоб виступити в аматорських виставах. На одній з таких вистав дівчину помітив керівник російської трупи, яка гастролювала в той час у Харкові, Муравйов-Михайлов та запросив її до своєї трупи. Ліницька пристала на пропозицію, але у трупі Муравйова перебувала недовго: репертуар не задовольняв її. Через рік Ліницьку запросив до себе антрепренер Шаповал, який давав російські і українські вистави. Любов категорично заявила: виступатиме тільки в українських п'єсах.

У ті часи Україною линула слава про театр Марка Кропивницького. Одного разу він прибув до Харкова. Ставили «Наталку Полтавку». Ледь Любов побачила афішу про спектакль, помчала до театру. Наталку того вечора грала Марія Заньковецька. Знаменита акторка своєю грою зачарувала дівчину. Ліницька сказала собі: якщо працюватиму колись у театрі, то тільки під керівництвом Кропивницького.

Після спектаклю Люба наважилася підійти до Марка Лукича і попросила прийняти її до своєї трупи. Кропивницькому сподобалася впевненість молодої аматорки, досвідчене око розпізнало її характер і здібності. Він записав адресу Люби і звелів чекати.

Чекати довелося недовго. М. Кропивницький залишив трупу Михайлові Старицькому і став комплектувати нову трупу. Тоді режисер і згадав харківську аматорку Любов Ліницьку. На телеграфний виклик та прибула негайно. А у квітні 1889 року молода акторка дебютувала в омріяній ролі Наталки Полтавки на сцені Єлизаветградського театру.

Була одружена з Іваном Загорським.

Працювала в трупах Панаса Саксаганського, у «Театрі Миколи Садовського», в «Товаристві українських акторів» за участі Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського під керівництвом Івана Мар'яненка.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана КарпенкаКарого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: «Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави, і ми вдавались до нових хитрощів». Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: «Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант». В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для глядачів зіграні ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі «По ревізії» була зіграна роль Герасима, про виконання якої В. Чаговець писав: «Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок».

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у водевілі М. Старицького «Якби ковбаса та чарка…», неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля».

Софія Тобілевич згадувала: «У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, у тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті».

Коронною ролю корифея була роль Івана Барильченка в «Суєті» Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високопрофесійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: «Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік».

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті «Моя робота над роллю». Театральній молоді він адресував працю «До молодих режисерів». Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — «Лицеміри» і «Шантрапа». Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Садовський

Життя Миколи Карповича Садовського (Тобілевич-середній) було бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, — починаючи від російсько-турецької війни 1877–1878 рр., у якій він брав участь і отримав Георгіївський хрест за хоробрість, і в подальшому: боротьба за права українського слова й театру в умовах їх заборони.

Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві від матері чув чимало хорошого про театр. Юний Микола захоплювався виставами, які в Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький. Після на військовій службі в Бендерах зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в «Товариство малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського», у яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької розпочалася в липні 1900 року в Полтаві виставою «Глитай, або ж Павук». Через півроку ними ж була поставлена високоактуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого «Хазяїн».

Садовський був неперевершеним майстром трагічних ролей.

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма «Бурлака» Івана Карпенка-Карого), Командора («Камінний господар» Лесі Українки), воєводи («Мазепа» Ю. Словацького), Пузиря («Хазяїн» Івана Карпенка-Карого), городничого («Ревізор» М. Гоголя).

У режисерській практиці Микола Карпович не дотримувався заздалегідь розробленого плану постановки: працюючи з акторами, він давав волю фантазії й імпровізував не лише мізансцени, а й окремі сценічні пози.

Слово надаємо шостій групі.

Підтема 6. Репертуар

Відеоряд: фото з вистав п'єс М. Старицького, М. Кропивницького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, М. Гоголя та опер «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Портрети І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, О. де Бальзака, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, О. Островського, Л. Толстого, відеозапис уривку з п'єси (за вибором учнів).

Лекція «екскурсовода»

На початку театральної діяльності «корифеїв» у репертуарі переважали українські п'єси: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Черноморці» М. Старицького, «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка. Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким, то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався б подих сучасності. Їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

У репертуарі театру з'явилося чимало історичних п'єс із героїчного минулого українського народу. Більшість із них належали перу М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Б. Грінченка.

М. Кропивницький став творцем романтично-побутового театру в Україні. Його драматургія пов'язана з фольклором, а також із кращими зразками української класичної літератури. Устами героїв своїх п'єс, таких як «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Олеся», «Замулені джерела», «По ревізії», «Скрутна доба» М. Кропивницький проголошував протест проти соціальної несправедливості, викриваючи з пристрастю сатирика жорстокість, сваволю поміщиків. Не дарма поліція не один раз забороняла твори драматурга, намагаючись витравити з його доробку все правдиве та зламати нестримну волю мужнього митця.

Більшість із п'єс, що належали перу М. Старицького, М. Кропивницього, І. Карпенка-Карого, мали значний вплив на глядача.

М. Старицький був автором історичних драм, соціальних драм, популярних водевілів, які відбивали соціальні зміни та економічні зрушення в українському селі та місті.

Великою сміливістю, навіть зухвалістю реакційні кола тодішнього суспільства вважали постановку українською мовою «Ревізора» М. Гоголя у перекладі М. Садовського, яку театр здійснив 1907 року. Це була блискуча перемога українського театру (Садовський грав Городничого).

Одним із найвидатніших авторів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс.

Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та інші.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Інсценування уривка з п'єси «Талан» М. Старицького

Методичний коментар.

Бажано продивитися відеозапис інсценування уривку, зроблений у позаурочний час. Це дозволить зекономити час і уникнути помилок акторів, метушні з перевдяганням, декораціями. Такий варіант роботи надасть можливість проявити себе і тим, хто вміє і любить працювати з відеокамерою.

ЯВА 9

Лучицька й Квітка.
Грім. З цього часу блимає блискавка. У кінці дії буря й дощ.
Лучицька. Ай! (Закрила очі.)
Квітка (підходить). Марусю!
Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!
Квітка. Чистим душам грім не страшний… Поясни мені, Бога
ради, щиро… (Голос тремтить.) Від кого цей лист? Тут написано: «Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу… ти собі знайдеш…»
І так далі… грубо, цинічно!..
Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого… А дай!
Квітка (показує уривок). Читай — я не прибавив!
Лучицька (придивляється й сміється). Це ж не до мене лист!
Квітка. У тебе знайшли… Тут нема сміху… тут жах!
Лучицька. Ні, голубе мій, один лиш сміх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з «Глитая»: це той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.
К в і т к а. Може… Однако все-таки… странно! Я хорошо не помню… Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!..
Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це?
Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы… какая-то тупая боль… Да, все одно к одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности!
Лучицька. Ти мене лякаєш… Що ж скоїлось?
Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана!
Лучицька. Чого ж? З якої причини?
Квітка. Одна причина, одна.
Лучицька. Все я?
К в і т к а. Що ж ти з ними вдієш? І кланятися перестали…
Нема просвітку: руки складай і лежи нікчемною колодою, поки не згниєш.
Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?
Квітка. Не ти, а панські привереди… А!

ЯВА 10

Ті ж і Гаша.
Гаша (вибігає). Бариня на минутку зовуть вас… сюда!
К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею.) При світлі блискавки видко
в гущавині Олену Миколаївну й Квітку.
Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — то ясно, що зайву личину треба набік!
Квітка (вбігає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (Хапає Лучицьку за руку.) С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза.) От кого не роли, а любовные письма получаете?
Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
Квітка (напружено). С кем обниматься изволили?
Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие?
Квітка (несамовито). С кем обнимались?
Лучицька. З Лемішкою… отцом Маринки… Спроси няню…
Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь?
Лучицька. Проездом… Клянусь Богом!.. Опомнись!..
Квітка. Где письмо? Отдайте его мне!
Лучицька. Вот оно. (Дістає.)
К в і т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо!
Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека…
Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой… этой… преданнейшие люди?
Л у ч и ц ь к а (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
Квітка (ловить слова в листі). А-а, вот оно: «богорівна», «верніть мирові дар божий»! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия… водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами…
Лучицька (задихаючись). Остановитесь!
Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде… Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница… насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік.) Коня мне!
Лучицька. Ай! Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что?
(Ридає.)


Слово надаємо сьомій групі.

Підтема 7. Розвиток театру в Галичині

Відеоряд: портрети І. Котляревською, Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Садовського, М. Гоголя, О. Островського, Жана Батиста Мольєра, Ф. Шіллера, І. КарпенкаКарого, П. Мирного, І. Франка, фото Коломийського обласного українського драматичного театру.

Лекція «екскурсовода» У Галичині до 1848 року українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Але поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі, наприклад, діяльність аматорського театру в Коломиї обмежувалася всього трьома роками (1848–1850), що не применшує значення його в історії театральної культури.

Український аматорський театр відродився у Галичині аж 1864 року, перетворившись через рік на професійну мандрівну трупу під назвою «Руський народний театр» при товаристві «Руська бесіда». З того самого 1864 року він обслуговував міста і містечка не тільки Галичини, а й Буковини, його історія нараховує шістдесят років. На Буковині при чернівецькій «Руській бесіді» 1869 року утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884 року «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Виникнення професійного театру завдячує політичним свободам, які отримали мешканці українських провінцій Габсбурзької монархії. Разом із тим, український театр у Галичині став заручником протистояння двох таборів — народовського та москвофільського. Ще одна особливість першого західноукраїнського театру полягала в тому, що його репертуарна політика була орієнтована на українських авторів із Наддніпрянщини — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка. Існувала практика запрошення до Львова відомих корифеїв театрального мистецтва — М. Кропивницького, М. Садовського. Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — «Руський театр у Галичині», «Наш театр» та інші.

Український професійний театр у Львові пережив у своєму розвиткові періоди піднесення і занепаду, громадського визнання і забуття. Очолив першу українську театральну трупу у Львові (1864) О. Бачинський, який був антрепренером, актором та режисером одночасно. У театрі переважно ставили п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Під антрепризою О. Бачинського українська трупа успішно гастролювала по містах Східної Галичини та Південної Буковини.

Діяльність театру сприяла пожвавленню культурного життя краю, але поступово театр став занепадати через боротьбу за вплив на нього між народовцями та москвофілами. У репертуарі театру замість українських п'єс з'являються водевілі, фарси, оперетки невисокого художнього ґатунку.

У середині 70-х років. ХІХ ст. діяльність театру пожвавлюється. 1875-го року на посаду режисера запрошений М. Кропивницький, який сприяв підвищенню акторської майстерності та режисерської культури. У театрі були поставлені п'єси відомих російських комедіографів, драматургів: М. Гоголя, О. Островського, європейських авторів Ж. Б. Мольєра, Ф. Шіллера та інших. Значно збагатився український репертуар Львівського театру за рахунок п'єс І. Карпенка-Карого «Безталанна», «Мартин Боруля», П. Мирного «Лимерівна», І. Франка «Украдене щастя», «Учитель» тощо.

За народність та «українськість» театру виступав І. Франко, який піддавав критиці «недотепні комедії та псевдоісторичні драми», що засмічували репертуар.

У 90-ті роки ХІХ ст. художній рівень українського театру знову підупав, з трупи пішли кращі актори. Протягом 1905– 1906 рр. директором і режисером Руського народного театру у Львові працював М. Садовський, завдяки чому підвищується майстерність та художній рівень театральних постановок.

V. Систематизація й узагальнення вивченого

1. Творче завдання

1. Усно складіть речення зі словами словникового диктанту, поданого на початку уроку.

2. Напишіть листа міністру культури України, в якому аргументуйте необхідність збереження приміщення театру.

Довідка. У «Дзеркалі тижня / людина» (№ 21 (749) 13–19 червня 2009) з'явилася стаття Світлани Орел «Український театр корифеїв — велика руїна». У ній ідеться про приміщення, в якому восени 1872 року легендарною постановкою Марка Кропивницького «Наталки Полтавки» з Марією Заньковецькою у головній ролі вперше гучно заявив про себе український реалістичний професійний театр. Сьогодні будівля — на межі зникнення. Спеціалісти стверджують: якщо літо видасться дощовим, будівля просто розвалиться.

2. «Мозковий штурм»

1. Доведіть, що український театральний процес кінця XІX — початку XX ст. засвідчує спільність із модерністськими тенденціями Європи (міжпредметні зв'язки із зарубіжною літературою та художньою культурою).

2. З'ясуйте причини популярності театру корифеїв.

VІ. Підбиття підсумків уроку

Оцінювання та самооцінювання групових проектів за поданою схемою (див. підготовка до проекту після уроку № 15).

VІІ. Домашнє завдання

1. Прочитати п'єсу «Мартин Боруля»; опрацювати матеріал уроку.

2. Індивідуальні завдання: виступ учня/учнів) з повідомленнями про драму «Наймичка»; виступ учня з повідомленням про комедію «Хазяїн»; виступ учня з повідомленням про комедію «Суєта».

Методичний коментар Учні, які отримали випереджувальне завдання, виступають з візитівкою твору, у якій повинна бути інформація про назву п'єси, рік створення, тему, головну думку, проблематику, головних героїв, новаторство та жанр. Але матеріал не повинен бути повним (наприклад: «Тема твору —…»). Учні самі зроблять ці висновки на основі отриманої інформації під час слухання, тобто залишається можливість дослідження. Повідомлення про проблематику можна виключити, тому що визначити її, не читаючи тексту твору, важко. Якщо окремі питання не опрацювали під час уроку, пропонуємо їх як домашнє завдання або тему для доповіді, повідомлення, реферату тощо.

Зрозуміло, що вчитель консультує учнів-доповідачів.

Почати роботу над рефератом «Герої та антигерої української історичної прози та драматургії». (Ієремія Вишневецький — Максим Кривоніс; Сава Чалий — Гнат Голий). Час консультацій визначається вчителем.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду