Урок: Іван Нечуй-Левицький. Основні віхи життя. Загальна характеристика творчості

14 грудня, 2016 0

Мета: ознайомити учнів з основними життєвими віхами письменника, дати загальну характеристику його творчості; прокоментувати оцінку І. Франком творчої спадщини І. Нечуя-Левицького; розвивати вміння правильно, послідовно, логічно будувати власне висловлювання, визначати тематику творів; виховувати почуття поваги до творчості класика української літератури, прищеплювати риси доброти, любові до природи.

Теорія літератури: поняття про реалізм.

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів, ілюстративний матеріал (фотоматеріали з музею Нечуя-Левицького, види Стеблева, річки Рось тощо).

Тип уроку: ознайомлення з постаттю письменника.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний

момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Тематичний словниковий диктант «Уникай повторів»

Нечуй-Левицький; Іван Семенович; письменник; митець, автор; белетрист; автор «Кайдашевої сім'ї», творець соціально-побутової повісті; майстер слова; український Бальзак.

2. Обговорення листів-відповідей міністрові Валуєву про ставлення до його циркуляру 1863 року

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Одним із найпопулярніших і найулюбленіших письменників нашого народу був і залишається Іван Семенович Нечуй-Левицький. Немає, мабуть, в Україні такої людини, яка б не знала пройнятої гумором і дотепами «Кайдашевої сім'ї» чи колоритних образів баби Параски та баби Палажки. «Він заслужив звання народного письменника. Вищої похвали бути не може» — таку оцінку творчості письменника дав Олесь Гончар.

(Ознайомлення

із книжковою виставкою творів письменника — романами і повістями, науковими працями, перекладами, художньо-етнографічними статтями, театральними рецензіями.)

Сьогодні на уроці ми ознайомимося із життєвим і творчим шляхом українського Бальзака, як назвав митця академік О. Білецький, перегорнемо сторінки його довгого і наповненого подіями життя.

ІV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Проблемне питання: Життя яких соціальних верств українського народу зобразив у своїх творах Нечуй-Левицький? У яких творах?

Під час прослуховування виступів учні заповнюють таблицю.

Орієнтовна таблиця «Тематика творчості І. С. Нечуя-Левицького»

Про життя селян

Про життя міщан

Про життя інтелігенції

Про життя духовенства

На історичну тематику


Виступи учнів

Сторінка перша. Батьки письменника. Дитячі роки

Перший учень. В автобіографії Нечуй-Левицький писав так про місце народження: «Од самого берега Росі, на південь, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні».

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в надросянському містечку Стеблеві, що на Черкащині, у сім'ї сільського священика.

Батько письменника, Семен Степанович Левицький, був людиною прогресивною, цікавився історією, шанував козаччину й Шевченка, збирав зразки фольклору, мав велику домашню бібліотеку, дякуючи чому І. Левицький ще змалку ознайомився з історією України.

Щоб дати освіту селянським дітям, Семен Степанович на власні кошти влаштував для них школу з українською мовою навчання, у якій його син і навчився читати й писати. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду і я на поле робити…»

А якось, їдучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про героїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

Другий учень. Від матері, Ганни Лук'янівни Трезвинської — жінки веселої, «говорючої і співучої», на руках якої «було все господарство на дворі і в полі», майбутній письменник перейняв любов до пісні, музики. Мати була неписьменна, але мала ніжне серце і чулу душу: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван услід за нею.

Коли Іванові йшов тринадцятий рік, мати померла — двічі народжувала двійнят, що й підірвало її здоров'я. Ця подія наклала відбиток на все життя письменника. Через усі роки він проніс любов до найдорожчої людини і залишився вірним її пам'яті. Тому до кінця життя, як найдорожчу святиню, шанував і беріг він усе, що певною мірою стосувалося його матері.

Отже, від батька, отця Семена, Нечуй-Левицький успадкував схильність до проповідництва, а від матері — надзвичайну вразливість.

Це цікаво. В автобіографії Нечуй-Левицький розповідає про своїх пращурів, починаючи з прадіда, простого запорозького козака Леонтовича. Пізніше Іванів дід змінив прізвище Леонтович на Левицький. Деякі етнографи й текстові матеріали свідчать, що Іванова баба (по батькові) — родом зі стеблівських селян-кріпаків

Коркішок, а мати — дочка лебединського священика Трезвинського з колишнього Чигиринського повіту.

Третій учень. «Річка Рось тече з півночі і серед Стеблева круто повертає углом на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю Спас. Над самою скелею стоїть церква Спаса… Наша хата стояла проти самої церкви» (З автобіографії Нечуя-Левицького).

У яких же умовах проживала сім'я? Відповідь знову ж таки знаходимо у письменника: «Ставши на парафії в Стеблеві, батько купив в одного шляхтича невеличку хату, в котрій була маленька кімната, а через сіни — кухня. Я, брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом зі своєю нянькою, бабою Мотрею… У кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні».

Сторінка друга. Освіта

Четвертий учень. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, материного брата, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. За два роки Євтроп Трезвинський підготував племінника до навчання в Богуславській бурсі, куди той потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади.

Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. «Він у в суботу після уроків викликав провинників у широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях мучеників не тонким кінцем лози, а товстим. Щоб було дошкульніше… менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухала ті крики…» — згадував пізніше письменник.

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики разом з учите-лем Черняком залюбки співали, «мов навесні дівчата на вулиці ввечері».

Навчався майбутній письменник добре. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови.

П'ятий учень. Після училища в чотирнадцятилітньому віці юнак вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. З першого погляду Іван закохався в місто: «Мене дуже вразив город з його домами та величезний Дніпро із зеленими берегами».

Навчання в семінарії майже не відрізнялося від бурсівського. Але І. Левицький мав змогу купувати книги, таким чином знайомився із кращими здобутками російської та світової літератури. Захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя, у полеміках зі студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури.

Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861-го року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників: Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогре-сивних філософів того часу. 1865-го року І. Левицький закінчує академію зі званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри.

Сторінка третя. Робота. Початок літературної творчості

Шостий учень. У 1865–1866 роках І. С. Нечуй-Левицький працює викладачем російської мови та літератури, історії та географії в Полтавській духовній семінарії. Полтавський період життя, де вперше Левицькому посміхнулася муза, швидко закінчився. Річ у тому, що матеріальні умови вчителів семінарії були погані, деякі викладачі навіть голодували. У Левицького заробітна плата була всього 250 крб на рік, що ніяк не могло забезпечити нормального життя. Крім того, письменник знав, що його будуть переслідувати за писання творів українською мовою. Це навело його на думку залишити семінарію і перейти в гімназію та кудись далі, на околицю царської імперії. Такою околицею була Польща.

Перехід з духовного закладу у світську гімназію (з додатковим складанням екзаменів) свідчив про остаточний розрив Левицького з кар'єрою духівника. Одержавши 1866 р. призначення в жіночу гімназію м. Каліш, Левицький переїжджає туди і стає викладачем російської мови і літератури, історії і географії Росії. Потім кілька років викладав у дівочих гімназіях Царства Польського — у Каліші (1866–1867) та Седлеці (1867–1872). Учителем був непоганим. Польську мову тоді викидали з польських шкіл, і він, учитель російської, мимоволі став русифікатором того краю. Це наполохало його вразливу душу. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева.

З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності. Очолює гурток учителів прогресивних поглядів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Тоді ж І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.

30 листопада 1881 р. начальник Бессарабської жандармської управи повідомляв Петербурзький департамент державної поліції: «Весною 1879 р., коли в Кишиневі поширені були сходки молоді, …звернув на себе увагу вчитель російської мови в Киши-невській гімназії, колезький радник Іван Семенович Левицький — як завзятий хохломан.

Як учитель, Левицький потурає учням. Завжди говорить по-малоросійськи, з дружньою лайкою. Наприклад: він незадоволений учнем і каже: «Матері твоїй сім чортів, ось я тобі поставлю одиницю!», йде до столу, бере перо й кидає.

Я звертав увагу колишнього директора Колловича на Левиць-кого, але він мені сказав, що ручається головою за благонадій-ність Левицького.

Полковник — підпис».

1885-го року І. Нечуй-Левицький іде у відставку. В атестаті значилося, що вийшов у відставку статським радником, мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня, «в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был».

І. С. Нечуй-Левицький переїжджає до Києва, де поринає в літе-ратурну працю.

Сторінка четверта. Літературна творчість

Сьомий учень. Одночасно з педагогічною діяльністю І. Ле-вицький починає писати. У 60-х роках з-під його пера вийшли комедія «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він 1865 року пише повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в пр-кладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.

І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.

Друкуватися почав з 1868 року («Дві московки»). Автор анти-кріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876), повістей: «Бурлачка» (1878) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1893) — про діяльність української інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890).

Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На Кожум'яках», історичні драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871), «Українські гумористи й штукарі» (1890) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907); «Граматика української мови» у 2-х частинах (1914) тощо.

Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літера-тури як видатний майстер художньої прози. Письменник створив низку високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразив у них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показав життя селянства й заробітчан, яких злидні гнали з рідних осель на фабрики та рибні про-мисли. І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.

Сторінка п'ята. Естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького

Восьмий учень. Естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького формувалися під впливом усної народної творчості та кращих зразків світової літератури. Недаремно І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Письменник рішуче виступав проти натуралізму, вимагав не копію-вати явища життя, а узагальнювати їх, не забувати про художню правду. Письменник орієнтувався на Т. Шевченка, якого вважав своїм учителем, бо поет, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».

«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Нечуй-Левицький був сумлінним ратаєм на цьому полі. Тому письменникові було прикро, що деякі критики вбачали в ньому лише талант до художнього вимислу. «А на те не вважають, що я роками виходив і виїздив місця, де народжувались, росли й важко робили, кохались і множились герої моїх оповідань і повістей. Коли пишу, їх обличчя завжди стоять переді мною. Їх болі і зітхання, темність і горе крають мені серце».

Теорія літератури. Реалізм — це основний художній метод у мистецтві й літературі, певний спосіб бачення світу, при якому розкриваються закони його внутрішнього розвитку. Реалізм прагне досягти правдивого й всебічного відображення дійсності.

Це цікаво. І. С. Нечуй-Левицький був великим прихильником музичного та образотворчого мистецтва. Він мав чудовий тенор, співав у хорі, виконував сольні партії. У його однокімнатній квартирі серед небагатьох меблів завжди стояв рояль, на якому він грав улюблені мелодії. (Улюбленою мелодією Івана Семеновича була «Апасіоната» Л. ван Бетховена). На робочому столі письменника лежала коробочка з фарбами й пензлями. Також завжди під рукою знаходився кишеньковий словник іншомовних термінів, яким користувався письменник, працюючи над черговим твором.

Сторінка шоста. Останні роки життя

Дев'ятий учень. Приїхавши з Кишинева до Києва, Нечуй-Левицький оселився у флігелі на вул. Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, дім поки знесли.

Кияни часто бачили невисокого на зріст сивого не дідка, який щодня у вечірні години помаленьку виходив на прогулянку із ціпком у руках. Ішов завжди одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хреща-тиком додому. У нарисі «На Володимирській гірці» письменник про ці прогулянки розповідає так: «Я був радий, що мені ввечері можна буде піти за Михайлівський монастир і посидіти на чистому повітрі цілий вечір на Володимирській гірці, де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю і милуюся широким просто-ром за Дніпром…».

Він був дуже пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники. Гуляти він ходив у суворо визначений час одним і тим же маршрутом.

Спиртного не вживав зовсім. Суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.

…Ішов неспокійний 1918 рік. У Києві точилася боротьба за владу рад. У цей час на вісімдесятому році життя Нечуй-Левицький захворів: повертаючись якось із прогулянки, він посковзнувся, упав і пошкодив ногу. Лікар, який його оглядав, виявив бешиху. Письменника відвезли до лікарні, що знаходилися на території Софійського собору. Потім його перевели у шпиталь (притулок для старих одинаків), що був розташований на Дегтярській вулиці. Там він і помер 15 квітня 1918-го року. Похований на Байковому кладовищі.

Сторінка сьома. Творча спадщина Нечуя-Левицького

Творча спадщина Нечуя-Левицького

Літературний жанр

Назва твору

Примітка

Повісті. Романи

«Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Хмари», «Над Чорним морем», «Старосвітські батюшки та матушки», «Бурлачка», «Афонський пройдисвіт», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»

І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й сьогодні залишаються найкращими творами української літератури

Мала проза.

Оповідання,

нариси, казки

«Рибалка Панас Круть»,

«Запорожці», «Баба

Параска та баба Палажка»

Драматичні

твори

«Маруся Богуславка»,

«На Кожум'яках»,

«В диму та в полум'ї»,

«Голодному й опеньки

м'ясо»

Наукові праці

«Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», «Сьогочасне літературне прямовання», «Українська декаденщина», «Школа повинна бути національна», «Перші київські князі»

Перекладацька

діяльність

Біблія (у співавторстві з П. Кулішем та І. Пулюєм). Твори М. Є. Салтикова-Щедріна


ІІІ. Контроль і корекція знань, умінь та навичок

Бесіда з учнями

  • На матеріалі вивчення біографії Івана Нечуя-Левицького висвітліть шляхи його зростання як творчої особистості.
  • Що мав на увазі Іван Франко, коли говорив про І. Нечуя-Левицького як «виключно українського письменника»? Чому критик назвав його «великим артистом зору»?
  • У чому виявилося новаторство письменника у розкритті селянської теми?

ІV. Систематизація й узагальнення вивченого

1. Творча робота

Складіть декілька речень за темою «Життя і творчість Нечуя-Левицького», скористашись матеріалом словникового диктанту.

2. Робота з таблицею

На основі учнівських повідомлень про життя і творчість І. С. Нечуя-Левицького укласти таблицю — відповідь на проблемне запитання, поставлене на початку уроку.

Про життя селян

Про життя міщан

Про життя інтелігенції

Про життя духовенства

На історичну тематику

«Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Дві московки», «Бурлачка»

«На Кожум'яках», «Рибалка Панас Круть», «Голодному й опеньки м'ясо»

«Хмари», «Над Чорним морем»

«Старосвітські

батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»

«Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», «Маруся Богуславка»


V. Домашнє завдання

1. Вивчити біографію письменника (на матеріалі уроку).

2. Прочитати (або повторити зміст) повість «Кайдашева сім'я».

3. Написати міні-твір-есе «Це — Нечуй-Левицький…», передавши свої враження від ознайомлення з особистістю письменника.

VІ. Підсумок уроку. Рефлексія

Інтерактивна гра «Мікрофон». Продовжте речення

  • «Сьогодні я дізнався (дізналася), що…»
  • «Мене вразив той факт, що…»
  • «Приємно, що…»


Додаток

Це цікаво

ПСЕВДОНІМИ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО

Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку дуже любив. З'явився псевдонім 1868 року, коли вийшла повість «Дві московки».

Зовсім небагато людей в Україні знає про Івана Нечуя-Левицького як про талановитого етнолога, культуролога широкого європейського масштабу, публіциста з гострим, точним експресивним пером. То й не дивно, адже такі його статті були під забороною до недавнього часу — «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини» та «Українство на літературних позовах з Московщиною» (підписана псевдонімом І. Баштовий). У статтях письменник б'є на сполох, будить приспане сумління, національну свідомість, історичну пам'ять українців, задушувану великодержавниками.

В алегоричному оповіданні Нечуя-Левицького «Скривджені й не скривджені» (1886 р., підзаголовок «Легенда індуська») йдеться про соціальне визволення трудящих шляхом повстання. Друкувати його під уже відомим літературним прізвищем автор не наважився, тому твір був надрукований на сторінках львів-ської газети «Діло» під псевдонімом О. Криницький.

Погляди Івана Нечуя-Левицького на розвиток української мови і літератури

Людина м'якої вдачі, Іван Нечуй-Левицький показував диво-вижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона вихована на російській літера-турі, яка підмінила власну.

Так само був категоричним щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!» Тому не терпів літери «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!»

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Це цікаво

У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушено, привітно, з легкою добродушною іронією.

Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав з одним батюшкою на його підводі на іменини. У гостях батюшка оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір'я; тоді оповідач почав звертатися за підтвердженням до Івана Семеновича. І той щоразу ствердно хитав головою. Коли ж батюшка закінчив, Нечуй мовив до гурту:

— А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали в гості разом на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець сказав кумові:

— Правда ж, куме, так було, правда?

— Правда, кумцю, правда, — відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.

— А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? — спитав хтось.

— Та на кумових же! — під загальний регіт показав Левицький на батюшку.

* * *

Іван Нечуй-Левицький доросле життя прожив у Києві на вулиці Ярославів Вал. Його квартира була тісною і вся заставлена книгами. Письменник дивом пересувався між двома кімнатами у «проходах» між книжковими полицями і просто стосами книг.

* * *

На старість Нечуй-Левицький став педантом-відлюдником. Один поет запрошував його на зустріч Нового року. На що той відповів, що, по-перше, завжди лягає рано спати, по-друге, ні з яким Новим роком не знайомий, а тому зустрічати його не збирається.

* * *

1904-го року на ювілеї Нечуя-Левицького, саме тоді, коли слухали доповідь про життя і творчість письменника, ювіляр підвівся з почесного місця в президії й рушив до виходу, його хотіли спи-нити, але він заявив:

— Уже скоро дев'ята година, — і таки пішов.

* * *

В 1917-го року, у час політичних перипетій і безперервної війни, літнього Нечуя-Левицького увечері на вулиці перестріли грабіжники.

— Ану, давай гроші!

— Їй-богу, нема ні копійки!

— Ти відомий письменник, у тебе грошей повні кишені! Грабіжники обшукали старого, але нічого, крім порожнього гаманця, не знайшли. Потім переглянулися і віддали Нечую гроші, які мали з собою.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду