Урок: Література 70–90-х років XIX ст. Складні історико-культурні умови розвитку української літератури в другій половині XIX ст.

14 грудня, 2016 0

Мета: з'ясувати особливості українського літературного процесу другої половини XIX століття, умови, в яких розвивалася література цього періоду; збудити інтерес школярів до творів, які вивчатимуться; розвивати навички виразного читання та аналізу творів; виховувати читацькі інтереси, любов до книги.

Теорія літератури: повторення поняття «літературний процес».

Обладнання: портретна галерея письменників, які творили у цей період, виставка їхніх творів, елементи сценічних костюмів (на розсуд учнів).

Тип уроку: засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Українська література

у другій половині XIX ст. розвивалася в дуже складних суспільно-історичних умовах. Українські землі і далі були розділені між двома сусідніми імперіями — Російською та Австро-Угорською. Колоніальний гніт з боку цих держав стримував культурно-мистецькі процеси в Україні.

Особливо важким був цей гніт на території України, що входила до складу Російської держави. Скасування кріпосного права (1861) не принесло найчисленнішій верстві українського населення — селянам — справжньої волі, а навпаки, перетворилося на безсоромне їх пограбування.

Крім того, посилилися національні утиски. 1863-го року з'явився на світ горезвісний Валуєвський циркуляр, у якому проголошувалося, що «малороссийского наречия [так тоді царизм іменував українську мову] не было, нет и быть не может». Антиукраїнським настроєм був пройнятий і Емський указ (1876), який справив вирішальний гальмівний вплив на розвиток української

літератури, театру, національної науки, оскільки забороняв постановку вистав українською мовою, ввезення на територію Російської імперії української друкованої продукції, навіть публікацію українських нотних текстів.

Панораму розвитку української літератури в умовах наступу на українське слово ми і розглянемо сьогодні на уроці.

II. Актуалізація опорних знань

1. Тематичний словниковий диктант «Характеристика епохи»

Національно-культурний, демократичний, реакційний, прогресивний, обмежений, передовий, гуманістичний, заборонений, революційний.

2. Прослуховування усних повідомлень учнів за темою «Зв'язок художнього мислення митця з провідними тенденціями доби»

III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Виступ творчої групи: презентація конспекту уроку. (Під час виступів демонструють портрети письменників, їхні твори та збірки із книжкової виставки.)

Можливий фрагмент конспекту уроку

1-й учень. У зв'язку з національним гнітом у Росії центр українського національно-культурного руху переноситься в Галичину, яка перебувала в той час у складі Австро-Угорщини і де були, хоч і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. Центром наукової, освітньої та мистецької діяльності українців стає Львів. Тут з 1868 р. починає діяти товариство «Просвіта», а з 1875 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка; у містах, містечках і селах Галичини створюють бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. Трибуною всієї української літератури, у тому числі і наддніпрянської, стали народовські часописи «Правда», «Зоря», газета «Діло», а також видання радикальних сил Галичини: «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово».

2-й учень. У той же час у Східній Україні видавці отримали дозвіл на випуск тільки кількох, переважно російськомовних, альманахів. Це були «Луна» (1881), «Рада» (1882, 1884), «Степ» (1886), «Складка» (4 книги — 1887, 1893, 1896, 1897). У журналі «Киевская старина» побачили світ деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, М. Чернявського. Але колоніальні утиски, яких зазнавала українська культура, тільки підвищували національну самосвідомість нашого народу, насамперед його інтелектуальної еліти. Цей процес знайшов своє вираження як в усіх видах українського мистецтва, так і в літературі.

3-й учень. Нового суспільного звучання набуває українська поезія. Шляхи її розвитку визначає плеяда самобутніх митців (І. Франко, П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, Я. Щоголів, І. Манжура, П. Грабовський та ін.). Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стала після «Кобзаря» Т. Г. Шевченка другим знаменним явищем української поезії. Вона збагатила літературу новими темами і жанрами. Але головним досягненням автора стало створення образу нового ліричного героя — муж-нього борця за свободу, рівність, братерство людей.

Хвилинка акторської майстерності.

Виразне читання учнями поезії І. Я. Франка «Гімн»

(Примітка. Учитель може взяти на свій розсуд одну чи дві строфи з поезій, що пропонують для виразного читання.)

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськiї тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою, —
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

4-й учень. Різнобічність таланту Франка засвідчили і збірки «Зів'яле листя» (1896), яка пройнята глибиною внутрішніх переживань людини, та «Мій ізмарагд» (1898), у якій автор сягнув вершин філософської лірики.

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», покладена на музику композитором А. Кос-Анатольським, стала улюбленим народним романсом.

Прослуховування аудіозапису пісні «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1-й учень. Плідно продовжує працювати у царині поезії в 70–90-х роках XIX ст. Пантелеймон Куліш. Його нові збірки «Хуторна поезія» (1882) та «Дзвін» (1893) демонстрували повернення поета від романтичного «козакофільства» до пошуків нових шляхів національного відродження. Автор наголошує на необхідності показати всьому світові красу творчого генія рідного народу.

2-й учень. Ліричний герой послідовного продовжувача шевченківських традицій Михайла Старицького перейнятий проб-лемами ролі інтелігенції у громадському житті. Поет у віршах «Борцю», «До молоді», «Борвій», «Зустріч» створив образ мислячої особистості, не здатної миритися з підневільним становищем.

Хвилинка акторської майстерності.

Учні-читці декламують поезію «До молоді»

На вас, завзятці-юнаки,
Борці за щастя України,
Кладу найкращії думки,

Мої сподіванки єдині.
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов

До обездоленого люду.
Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світі всує,
Нехай вона ваш дух гартує

У чесній, славній боротьбі!
Бо стоголовий людський кат
Лютує, дужчає щоднини…
Не можна тратить і хвилини,

Поки ще стогне темний брат.
Поки живий, — мерщій несіть
Сліпому світиво просвіти,
І в серце, смертію повите,

Живу надію закропіть!
Вшануйте рідну його річ,
Назвіть без хитрощів своєю
І розженіте над землею

Ви непрозору, глупу ніч…
Най кат жене, а ви любіть
Свою окрадену родину, —
Й за неї сили до загину
І навіть душу положіть!

Бесіда з учнями

  • Із якими закликами до молоді звертається М. Старицький?

  • Що він має на увазі, коли говорить про «непрозору, глупу ніч»?

  • Яка основна думка поезії?

3-й учень. Помітними в літературному процесі другої половини XIX ст. стали збірки Якова Щоголіва «Ворскла» (1883) і «Слобожанщина» (1898). Їх провідні теми — співчуття знедоленим трудівникам (бурлакам, косарям, ткачам, вівчарям) і оспівування героїчного минулого українського народу. Запорожців поет змальовує у світлому, романтично-оптимістичному дусі, а за його пейзажними віршами можна скласти поетичний календар української природи.

4-й учень. Мотивами народних пісень і казок пройняті збірки талановитого поета Івана Манжури «Степові думи та співи», «Над Дніпром». Поет вводить нас у світ бідняцької хати, у настрої бурлацько-наймитської молоді.

Одна за одною у 80-х роках виходять збірки віршів Бориса Грінченка. «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін., пройняті палкою любов'ю до рідного краю, глибоким співчуттям до страждань уярмленого народу, мріями про вільну працю на рідному полі.

1-й учень. А Павло Грабовський, пік поетичної творчості якого припадає на середину 90-х років, іде далі за своїх сучасників: відкрито звинувачує світ насильства, показує шляхи боротьби з ним, за що й змушений був нести важку покуту на засланні.

Хвилинка акторської майстерності.

Учні-читці декламують поезію «Уперед»

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа юрба.
Не гадаймо прожити безсумно,
Бо життя — неминуча борба.

Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Сміле слово — то наші гармати,
Світлі вчинки — то наші мечі.

Уперед до завзятого бою
За громадські та власні права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!

Уперед до звершення замірів,
Що поклав дев'ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів,
Щоб людиною став чоловік!

Уперед! Годі скніти рабами,
Час кормигу гидливу знести!
Наші кубла нам стануть гробами,
Швидко знівечать ясність мети.

Уперед! Не жде поступ всесвітній:
На шляху пристаючих лиша,
Інший лад, інший мир заповітний
Виробляє із себе душа.

Уперед проти хижих порядків!
Гине войник чи здобич бере,
Він стежки протира для нащадків, —
Його діло ніколи не мре!


2-й учень. Бурхливо розвивається у 70–90-х роках і українська проза. Перш за все вона збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький («Баба Параска та баба Палажка»), О. Кониський («Народна педагогія»), І. Франко (бориславський цикл), Б. Грінченко («Екзамен», «Олеся» та ін.), стрімко входить у нашу літературу новий для неї жанр — новела, творцями якої виступають Панас Мирний, Є. Ярошинська, Т. Бордуляк, а Дніпрова Чайка пише перші поезії в прозі.

3-й учень. Нових жанрових різновидів набуває повість:

  • родинно-побутова («Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левиць-кого);

  • соціально-побутова («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького);

  • ідеологічно-проблемна («Юрій Горовенко» О. Кониського, «Лихі люди» Панаса Мирного);

  • публіцистична («Юрко Куликів» М. Павлика);

  • історична («Захар Беркут» І. Франка).

З'являються нові різновиди роману:

  • соціально-психологічний (Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»);

  • проблемно-ідеологічний (І. Нечуй-Левицький «Хмари», «Над Чорним морем», І. Франко «Лель і Полель»).

4-й учень. Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70–90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Повість І. Франка «Борислав сміється» висунула нову для української літератури тему робітничого руху. У сферу художніх спостережень письменників І. Франка, Б. Грінченка, М. Павлика, Є. Ярошинської, Н. Кобринської входить життя міщанства, робітництва, чинов-ництва, вчительства, офіцерства, духовенства, дрібної шляхти. Східноукраїнські прозаїки І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Б. Грінченко намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари», «Семен Жук і його родичі», «На розпутті»).

Збагачуються також форми компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну оповіді від першої особи приходить розповідь, насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог.

Хвилинка акторської майстерності.

Виразне читання учнями за особами діалогу з повісті І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

«На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

— Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

— Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

— Ох-ох-ох! — застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. — Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.

— Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.

— Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! — крикнула й собi Мотря з полу. — А я трошки покачаюсь!

— Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своїх дiтей, — промовила Кайдашиха. — Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устає до роботи.

В хатi всi спали, аж хропли.

— Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять» (глава ІІІ).

1-й учень. Але найбільш популярним родом української літератури другої половини XIX ст. була драматургія, розвиток якої стимулювало створення 1882 року в Єлисаветграді української професійної трупи корифеїв, яка зібрала сузір'я самобутніх творчих індивідуальностей: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського та ін. Саме для цього театру створювали кращі реалістичні народні драми найталановитіші українські письменники, які утверджували жанри соціальної та соціально-побутової психологічної драми, соціальної комедії, водевілю, історичної трагедії.

2-й учень. Значний внесок у розвиток української драматургії другої половини XIX ст. зробив Михайло Старицький. Його п'єси відзначалися актуальністю тематики, демократичним змістом, сценічністю. Великою популярністю користувалася п'єса «Не судилось» (1881). У ній по-новому трактував письменник традиційну тему кохання з паничем. Глибокому, щирому, відданому і сміливому почуттю дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни протиставляються і боягузливий, нерішучий студент Михайло Ляшенко, і справжнє «панське болото» (друга назва п'єси), у якому жорстоко зневажають право на чисте кохання.

Хвилинка акторської майстерності.

Учні розігрують епізод із виходу XII драми «Не судилось»

Михайло i Катря.

Катря заходить у платку, блiда, стривожена.

Михайло (побачивши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Підбігає до Катрi; одводить убік.) Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?

Катря (припада до його грудей). Скучила, занудилась, Михайле!

Михайло. Що ти здумала?

Катря. Ох, несила моя… нудьга мене точить… тебе не бачила… мати картають…

Михайло. Христа ради! Iди звiдси!

Катря. Постой! Я щось мала тобi сказати…

Михайло. Що там? Кажи швидче!

Катря. Ох, не згадаю, — памороки забило.

Михайло. А! Боже мiй! Іди-бо, Катрусю, мерщiй: застука-ють, — то ми пропали! (Вiдводить за рукав.)

Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, — вимучилась, так вимучилась!..

Михайло. Зарiзать мене хочеш? Тiкай-бо, серце, кажу, — я мерщій вибiжу за садок!

Катря. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, — хоче вбити! (Хапає руками Михайла i не пуска.) Не йди! Я за тим i прибiгла! Вiн уб'є… страшний такий, очi горять…

Михайло. Що ж ти зi мною робиш? Мало менi й без того напастi, що й очей не знаю куди дiвати, батька i матерi цураюсь, а тут iще розбишака? В Сибiр його!

Катря. Вiн не винен: така вже йому кара… Любить без душi, серця свого не переробе, божеволiє…

Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень нi вночi — i все через тебе…

Катря. Михайле! Ти менi дорiкаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, нiж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче.) Що ж я учинила? Душу i тiло оддала… (Рида.)

Михайло. Коли оддала по любовi, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, — менi твої сльози в печiнках уже сидять!

3-й учень. На історичному матеріалі будується драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887), головною героїнею якої є легендарна поетеса XVII ст. Маруся Чурай. Незважаючи на сюжет з давніх часів, твір мав цілком сучасне звучання, відображаючи соціальні суперечності, характерні і для кінця XIX ст., та вічну тему кохання.

4-й учень. Новаторською за тематичною спрямованістю є п'єса «Талан» (1893), у якій правдиво змальовано життя акторів, зокрема Марії Лучицької, прототипом якої була сама М. Заньковецька. М. Старицький стверджує своїм твором, що розквіт таланту митця можливий тільки в єдності з інтересами рідного народу, який і є справжнім поціновачем культури.

1-й учень. Поєднанням реалізму з мелодраматизмом відзначені драми, комедії, водевілі та інсценізації автора понад 40 оригінальних творів Марка Кропивницького. Велику популярність принесла йому п'єса «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863). Поетизуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, показуючи їх вірне подружнє життя, драматург високо підносить мораль простих українців. З симпатією він змальовує наймита-сироту Івана Непокритого, який заради щастя побратима добровільно пішов у солдати і повернувся додому скаліченим. Водночас багатія Микиту Гальчука зображено жорстоким, егоїстичним, честолюбним.

Вершиною драматургії М. Кропивницького є п'єса «Глитай, або ж Павук» (1882). У ній уперше в українській літературі показано образ «чумазого», тобто сільського багатія-хижака Йосипа Бичка, який позичками грошей і хліба розорює односельців, забезпечуючи себе майже дармовою робочою силою. Бичок позбавлений будь-яких моральних принципів, безжально обдурює бідняка Андрія Когута та його дружину Олену, доводить її до передчасної смерті.

Творчість Кропивницького дає багатий матеріал для пізнання життя, побуту і звичаїв українського народу.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

III. Контроль і корекція знань, умінь та навичок

Бесіда з учнями

  • Що стримувало розвиток культури на українських землях у другій половині XIX століття?

  • Чому центр української журналістики перемістився до Львова?

  • Які мотиви характерні для лірики цього періоду?

  • Які нові жанри з'явилися в прозі?

  • Що вам відомо про розвиток української драматургії цього періоду? Які п'єси ви читали чи бачили на сцені театру? У чому причина їхнього сценічного довголіття?

  • Завдяки чому українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі?

ІV. Систематизація й узагальнення вивченого

Розв'язання проблемного питання

Прокоментувати ситуацію. Про які особливості національно-культурного та літературного життя України другої поло-вини XIX ст. йдеться?

Гурток аматорів, яким керували Старицький і Лисенко, влаштував у київському театрі концерт, де мали виконуватися пісні різних народів.

Цензура дозволила виконувати пісні всіма мовами, за винят-ком української, бо ж, мовляв, такої мови «не було, нема й бути не може». Знайшли вихід — переклали українські пісні французькою мовою. Але як тільки зі сцени залунала по-французьки відома українська пісня «Дощик, дощик», у театрі зчинилася така буча, що «блюстителі порядку» заборонили й французькі пісні, а організаторам концерту довелося давати пояснення.

V. Домашнє завдання

1. Підготувати усне повідомлення за темою «Література 70– 90-х років XIX ст.».

2. Читати повість І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

3. Написати лист-відповідь міністрові Валуєву, у якому вислови-ти своє ставлення до циркуляра, враховуючи реалії того часу.

VІ. Підсумок уроку. Рефлексія

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Ÿ «Сьогодні на уроці я зробив (зробила) для себе висновок, що…»

Ÿ «Я зрозумів (зрозуміла)…»

Ÿ « Сьогоднішній урок літератури…»

Додаток

У разі підготовки конспекту уроку вчителем, можна скористатися поданим нижче матеріалом.

Українське літературне життя 70–90-х років ХІХ століття. Матеріал до оглядової лекції в 10-му класі (Дивослово. — 1994. — № 3)

Петро Хропко, Київський педуніверситет ім. М. Драгоманова. Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв'язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч XIX століття. У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва 1861 року, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ приводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землю і волю». Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років різко змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовують Громади — товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873-го року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, у якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгоманов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1873–1878). Історик В. Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного «Архива Юго-Западной России».

Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

Звичайно, розвиток національної культури був би далеко інтенсивнішим, якби на його шляху не виникали найрізноманітніші перешкоди і заборони з боку колонізаторів. Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще 1863 року Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя (1876) та інструкцією 1881 року. Так було припинено етнографічну роботу, розгорнуту П. Чубинським та іншими київськими громадівцями, а потім взагалі заборонено діяльність Громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли.

Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культурно-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. З 1868 р. у Львові починає діяти товариство «Просвіта», засноване О. Партицьким та А. Вахнянином. Філії товариства виникають у Коломиї, Станіславові, Тернополі, Бережанах, Стрию, Дрогобичі, у містечках і селах організовують бібліотеки, читальні, музично-хорові, драматичні гуртки, видають українські газети, журнали, календарі, науково-популярні брошури на природничі, господарські теми.

А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові засновують Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке через 20 років реорганізовано в Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльність Товариства була багатогранною, видовалися десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях «Пам'ятки української мови і літератури», «Матеріали до української бібліографії», «Матеріали до української етнології та антропології». Цей багатющий народознавчий матеріал супроводжувався науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.

З 1893 р. при Товаристві стали діяти три секції — філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. У них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Пав-лик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.

На західноукраїнських землях у 70–80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців. Перша з них, підтримувана російським царизмом, не визнавала права українського народу на самостійне національно-політичне життя, друга, орієнтуючись на східноукраїнське культурне відродження, головну увагу звертала на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали «Правда» (1867–1898), «Зоря» (1880–1897) та газета «Діло» (1880–1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.

З ініціативи Франка та Павлика ліва течія народовського руху 1890 року оформлюється в Русько-українську радикальну партію, яка у своїй діяльності спиралася на широкі селянські маси. Газети цієї партії — «Хлібороб», «Громадський голос», «Громада», «Радикал», журнал «Народ» розгорнули широку агітаційну роботу серед селян. Ця діяльність радикалів, піднесення соціальної і національної свідомості хліборобів знайшли всебічне відображення у творчості Франка, Павлика, Маковея, Кобринської, Кравченко, Мартовича, Крушельницького.

У цей же період на новий рівень підноситься українська літературно-художня журналістика, біля керма якої стояли Франко та Павлик. 1878-го року у зв'язку з цензурними заборонами з'явилося тільки два номери часопису «Громадський друг», правда, його продовженням стали альманахи «Дзвін» і «Молот». Із ініціативи Франка видають журнали «Світ» (1881–1882), «Житє і слово» (1894–1897).

Михайло Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участі С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника «Громада» (1878–1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880–1881), де опубліковано низку публіцистичних статей Драгоманова, Подолинського, Навроцького, Павлика, повість Панаса Мирного «Лихі люди» (анонімно).

У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи — «Луна» (1881), «Рада» (1882, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (4 кн.– 1887, 1893, 1896, 1897). Журнал «Киевская старина» (1882–1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), М. Чернявського.

Загалом українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум'яна муза були орієнтиром для нового покоління українських письменників.

Передова критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя всіх верств народу. Драгоманов закликає письменників вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. Іван Білик заохо-чував літераторів цікавитися життям народу в його найглибинніших соціальних і психічних виявах і сам показував тому приклад, допомагаючи братові Панасу Мирному в написанні соціально-психологічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Франко акцентує на правдивості зображення навіть найнепомітніших деталей. Барвінський надає великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну боротьбу українського козацтва. Навіть закинутий у сибірську глушину Грабовський наголошує, що література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і стати «одним з чинників поступу загальнолюдського». Для поета-засланця залишався дійовим заклик Шевченка ставити художнє слово на сторожі інтересів найобездоленіших людей.

Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження українських учених у царині філології. Так, голосно заявляє про себе мовознавець О. Потебня — проникливий дослід-ник психології художньої творчості, естетичної природи слова («Із лекцій з теорії словесності», «Із записок з теорії словесності»), образності народної поезії («Пояснення малоруських і споріднених народних пісень»). П. Житецький публікує розвідки з історії української мови («Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII–XVIII ст.»), усної творчості («Думки про народні малоруські думи»), становлення нової української літератури («Енеїда» Котляревського і стародавній список її в зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.»). М. Петров видає «Нариси з історії української літератури XVII–XVIII ст.» і «Нариси з історії української літератури XIX століття» (на останні відгукується широкою рецензією М. Дашкевич). У Львові виходять шість томів «Історії літератури руської» Ом. Огоновського.

Значних успіхів досягає фольклористика. Виходять збірники І. Рудченка «Народні південноруські казки» і «Чумацькі народні пісні», «Збірник українських пісень» (три випуски, з нотами) Лисенка, «Історичні пісні малоруського народу» Драгоманова і Антоновича, «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» Голо-вацького, з'являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.

Схарактеризувавши шляхи розвитку літератури, журналістики і філологічно-фольклористичних наук у суспільно-історичному контексті, маємо конкретніше спинитися на досягненнях українського письменства в усіх художніх родах.

Так, у ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські про-заїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах.

Особливо глибоко і всебічно опрацьовують у цей час тему селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з'являються оповідання і повісті про панщину («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, «Панщизняний хліб» Франка, «Протестант» Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства («Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького, «Лесишина челядь» Франка, «Козарський ланок» Кониського, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Грінченка, «Навернений скупець» Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства («Лихо давнє й сьогочасне», «Морозенко» Панаса Мирного, «Ціпов'яз» Коцюбинського), його відхід на промисли, його пролетаризацію («На роботі», «Навернений грішник» Франка, «Панько» Грінченка, «П'яниця» Ганни Барвінок, «Наслідки непорадності» Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з'являються повісті Франка «Boa constrictor», «Борислав сміється», у яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція («Іван Бразилієць» Бордуляка, «Пересельці» Грицька Гри-горенка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, духівництва («Для домашнього огнища», «Основи суспільності» Франка, «Пропащий чоловік» Павлика, «Перекинчики» Ярошинської, «Старосвітські батюшки і матушки» Нечуя-Левицького, «Суддя Гарбуз» Кониського).

Прозаїки намагаються з'ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті «Лихі люди» показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки про власну кишеню («Рутенці», «Свиня», «Опозиція»). Нечуй-Левицький («Хмари»), Кониський («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко»), Грінченко («Сонячний промінь», «На розпутті»), Олена Пчілка («Світло добра і любові») намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

Українська проза збагачується й жанрово. Поряд з оповіданням, жанр якого культивують Нечуй-Левицький (цикл «Баба

Параска та баба Палажка»), Кониський («Народна педагогіка»), Франко («Задля празника»), Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Ярошинської, «Душа» Кобринської, «Самітна нива» Бордуляка), продукуються поезії в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Жанрово урізноманітнюються й повісті. Тільки у творчості Нечуя-Левицького можна виділити родинно-побутову («Кайдашева сім'я») і соціально-побутову («Бурлачка») повісті. З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Грінченка, «Юрій Горовенко» Кониського), публіцистичні («Юрко Куликів» Павлика), дидактичні («Скошений цвіт» Барвінського). На історичному матеріалі Франко пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

Саме в цей час з'являються різновиди романної прози. Серед них — створений раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові романи сімейної хроніки; соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Повія»; проблемно-ідеологічні романи «Хмари», «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Франка. Продовжуючи традиції Куліша, Старицький збагачує українську історичну романістику трилогією «Богдан Хмельницький», романами «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк».

Урізноманітнюється форма компонування життєвого мате-ріалу в епічних творах. Замість раніше практикованої оповіді, тобто зображення від першої особи (Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густо насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог («Лихі люди», «Повія» Панаса Мирного, проза Нечуя-Левицького, Франка, Старицького). Об'єктивна манера викладу художнього матеріалу від третьої особи давала змогу вводити широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному змалюванню дійсності, розгортанню зображуваного в різних часових вимірах («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, дилогія Грінченка, «Основи суспільності» Франка). Посилюється психологізм у вмотивуванні поведінки персонажів (романи Панаса Мирного; «Дзвоник», «Покупка» Грінченка).

Характеризуючи поезію, слід передусім сказати, що плеяда самобутніх талантів (Франко, Куліш, Старицький, Щоголев, Манжура, Грабовський, Грінченко) збагатила художній світ української лірики та ліро-епосу новими мотивами, образами, жанрами, ритмами.

Збірка Франка «З вершин і низин» (1887, 2-ге вид. — 1893) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона розширила ідейно-тематичні і жанрові обрії нашої літератури, внесла в лірику нові, енергійні, динамічні ритми, розмаїту тональність, привернула увагу яскравою, незвичною досі образністю. З віршів книжки постав образ ліричного героя — активного борця за свободу, рівність, братерство людей, утверджувача вільного розвитку думки, науки, культури. Поет осуджував світ соціальної несправедливості, закликав до боротьби за такий лад, де людина матиме всі умови для гармонійного розвитку. Франко показав усьому світові багатющі можливості українського слова, сміливо використовуючи найрізноманітніші лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, використовуючи у своїй ліриці науково-філософську, політично-публіцистичну термінологію.

Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка «Зів'яле листя» (1896), вірші якої передають глибокі внутрішні переживання людини, пов'язані з перипетіями розвитку її інтимного почуття.

Характеризуючи свою багатогранну літературно-художню, публіцистично-критичну, науково-культурну діяльність, П. Куліш мав підстави заявити: «Я не поет і не історик — ні! Я — піонер з сокирою важкою…». Таке визначення справді охоплює найістотніше в невсипущій праці патріота-громадянина — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх осмислення і засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу. Він видає збірки оригінальної лірики «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Гете, Шиллера, Гейне.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Старицького, який уперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ тямущої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом віддати свої зусилля, присвятити своє життя служінню рідному народові. Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлюбили Україну». Прагнення бачити рідну землю вільною і щасливою виливаються в гірких роздумах про народ, що «вже забув і поважать себе, потративши свої колишні сили».

У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької мужності намагається знайти відраду ліричний герой Щоголева. Образи козацького поля, «славою багатого», запорожців, що ревно оберігали «батьків завіт», характеризують вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які «гуляють» у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, в дорогих жупанах, як і козаки в народних думах та піснях. Приваблюють пейзажні поезії Щоголева: з них постають колоритні малюнки рідної поетові Слобожанщини. З таких віршів, як «Зимній ранок», «Травень», «Вечір», «Степ», «Осінь», «Листопад», можна скласти поетичний кален-дар української природи. Твори поета завжди перейняті відповідним емоційним настроєм, у них значне смислове навантаження несуть конкретні деталі:

Он нагнулась тирса біла,
Звіробій скрутив стебельці,
Червоніє материнка,
Як зірки, горять козельці,
Крикнув перепел в ярочку,
Стрепет приснув над тернами,
По кущах між дерезою
Ходять дрохви табунами.

Поезія Кониського, Манжури, Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, розкриває настрої бурлацько-наймитської молоді, що змушена продавати свої руки багатіям. Далі розвиває цю тему Грабовський: він звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо став на шлях боротьби з несправедливим ладом. «Тьмою окрите», «непривітане» життя цих сміливих подвижників («і в минулому могили, і попереду хрести»), однак вони знаходять у собі мужність стати на герць з темним мороком реакції, виявитися дужчими за ворога.

Отже, хоч і в складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона не тільки висловлювала стогін обездолених, а й кликала до боротьби, оспівувала світлі людські ідеали.

Виклад завершуємо розглядом драматургії. Хоч у підручнику це питання висвітлене в розділі про театрально-музичне мистецтво, творчість Карпенка-Карого, п'єси Старицького, Кропивницького, Франка, однак потрібно розширити коло імен драматургів, згадати низку їхніх творів, без яких уявлення про цей літературний рід буде неповним.

Драма «Старе гніздо й молоді птахи» (1883) Василя Мови (Лиманського) присвячена життю й побуту нащадків колишніх переселенців з України на Кубань. У цьому плані названий твір нагадує п'єсу Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» (1836), проте його проблематика визначається новими суспільно-історичними умовами. Розбещені діти полковника Пилипа Загреби — вихованка інституту шляхетних дівиць Уля, «недовчений учень військової гімназії» Гарась і такий же гульвіса, його брат Юрась — руйнують господарство поміщика. Власне, подані в драмі картини символізують зруйнування всього патріархального побуту осілого кубанського козацтва.

Комедія «Дячиха» (1888) Тетяни Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Колоритні образи дяків уже неодноразово з'являлися у творах українських письменників, проте тільки в цій п'єсі їхнє життя опинилося «під юпітером», і саме цим вона викликає інтерес.

Олександр Кониський у комедії «Порвалась нитка!» реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в коме-дії «І на пронозу єсть заноза» (1884) на матеріалі з життя провінційних урядовців осуджує розтлінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси Олександра Островського «Бідна наречена» написала п'єсу «Світова річ» (1884), в якій зображено діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилися культурно-освітнім віянням епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

Ідея запровадження в життя корисних «малих справ», культурно-освітніх починань серед селянства лежить і в основі комедії Грінченка «Нахмарило» (1895). Її герой — молодий учитель Тарас Вільхівський, який організовує в селі касу громадської взаємодопомоги, влаштовує для дорослих недільні читання.

П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього жанру Франка («Учитель»), Старицького («Не судилось»), Карпенка-Карого («Понад Дніпром»), порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством. З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, у них правдиво зображено і їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами — селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу.

Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, Карпенка-Карого, Франка, помітними були твори Пантелеймона Куліша — «Байда, князь Вишневецький» (1885), «Гетьман Петро Сагайдачний» і «Наказний гетьман Северин Наливайко» (дві останні надруковано посмертно в 1900 p.). Різні етапи української історії відображено у п'єсах західноукраїнських письменників Корнила Устияновича («Олег Святославович Овруцький», «Ярополк і Святославович, великий князь київський»), Омеляна Огоновського («Федько Острожський», «Гальшка Острожська»), Осипа Барвінського («Павло Полуботок, наказний гетьман України»). Не всі з названих п'єс відзначалися художньою довершеністю, однак вони розбуджували історичну пам'ять народу, сприяли зростанню його національної свідомості.

Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов'янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, «хоч був запертий в льох».

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду