Силабо-тонічна система віршування

10 грудня, 2016 0

Силабо-тонічна система віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) спочатку з'явилась у Німеччині та Англії на початку XVІI ст. В Україні силабо-тонічні вірші почали писати в XVII–XVIII століттях. У 1767–1768 pp. у Київській академії була написана книга «Коротка наука складання руських віршів». Спроби переходу на силабо-тонічне віршування спостерігаються у творчості О. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є в поетичній збірці Г. Сковороди «Сад божественных пісней» (1779). Г. Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву.

Ритміку і строфіку силабо-тонічної системи віршування застосовував

І. Котляревський у поемі «Енеїда», розвинув Т. Шевченко. Силабо-тонічна система віршування стала провідною в українській поезії. В основу силабо-тонічної системи віршування покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. Складається силабо-тонічне віршування з двоскладової та трискладової стоп. Стопа — це ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано наголошений та ненаголошений склади.

Характерною рисою силабо-тонічного віршування є ритмоінтонаційна інерція, що утворюється завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів. Вона дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду