Загрузка...

Уроки № 1–2: П. Загребельний. «Диво». Історична основа й художній вимисел у творі. Аналіз образів-персонажів. Наскрізні проблеми роману

13 січня, 2017 0

Мета: опрацювати зміст роману, охарактеризувати особливості його композиції, відділити історичну достовірність і художній домисел; розвивати вміння аналізу образів-персонажів, розшифровувати їхній ідейний зміст, формувати навички обґрунтовувати власну думку прикладами з художнього тексту; виховувати інтерес до національної історичної романістики.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: текст роману, фото Софії Київської в Києві, портрет Ярослава Мудрого.

Історія в деякому розумінні є священна книга народів:
головна, необхідна; свічадо їхнього буття і діяльності;
скрижаль одкровень і правил; заповіт предків нащадкам;
доповнення, пояснення нинішнього і взірець майбутнього.
М. Карамзін

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок 

II. Повідомлення теми й мети уроку. Мотивація навчальної діяльності 

III. Опрацювання навчального матеріалу 

1. Вступне слово вчителя 

«Диво» П. Загребельного видане в 1968 р. Цей роман є

першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1969) і «Смерть у Києві» (1972). Ці твори не є трилогією в традиційному розумінні слова, бо немає тут спільних героїв і фабула аж ніяк не поєднана в часі, у місці дії, у головних обставинах і характерах. Це — триптих. Таке композиційно-жанрове визначення дав сам автор у роздумі «Клопоти з «Первомостом», де, власне, сказано й про те, що кожна з названих книг має свою провідну ідею, хоч усі вони в ряді пунктів схрещуються.

Дія в «Диві» відбувається з 992 по 1037 рр., а також у 1941–1942 і 1965– 1966 рр. Це розповідь про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську — і про долю його та місце в нашій духовній історії. Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об'єднання всіх руських земель в єдину державу. У часі тут зосереджено увагу на 1147– 1157 рр.

У «Первомості», де досліджується доля найбільшої народної споруди й життя мостищан, охоплено буття феодального суспільства від битви на Калці (1223) до нападу орд Батия на Київ (1240). На цій міцній фактурі виросла грандіозна панорама Давньої Русі протягом трьох століть. Розвиваючи традиції своїх попередників, а часом і творчо полемізуючи з ними в трактуванні характерів історичних осіб, переосмислюючи літописи, хроніки, праці вітчизняних і зарубіжних авторів, П. Загребельний здійснив справжнє художнє відкриття епохи на ґрунті історичних і психологічних гіпотез. У циклі романів про Київську Русь йому, як нікому раніше, удалося розкрити суперечності давньої доби й разом з тим глибинно осягнути найрізноманітніші характери, відтворити психологію найголовніших соціальних типів — від смерда до князя, з їхнім індивідуальним світосприйманням і поведінкою. У триптиху про події з трьохсотлітньої історії Київської Русі (X–XIII ст.) особливе місце належить «Диву», якому судилося дивувати не одне покоління читачів. Ніякий переказ, навіть авторський, не може передати всього багатства ідей і характерів, котрі є в ньому. Бо воно — у нерозривній цілісності обра зів: від назви до ладу мовлення. У ньому, як це не дивно, знайдемо початки наступних історичних романів митця.

Композиція «Дива» нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі: незвичайність планів, переходів, добудов, але у свавільній асиметричності криється доцільність і гармонія. Усе — наче пісня рідної землі.

Заспів до «Дива» та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені в зміст, вони «промовляють» щось важливе, кидаючи додаткове світло на задум і тему. До розділів про XI ст. взято вислови з літопису Нестора — і це доречно. У самій назві, наприклад, «Рік 1014. Літо. Болгарське царство», є лише літописна констатація. А в епіграфі — вираження гніву, скорботи й непримиренності людського сумління до візантійського тирана, прозваного Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: «Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель».

Софія Київська — один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». І читачі роману стають свідками творення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської — Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії й працював у константинопольського майстра як будівник й оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, у якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він — чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.

П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об'єднавши три її шари: давнину, Другу світову війну й сьогодення. А головний об'єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива з див «во всем полунощи земном». У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, усі персонажі пов'язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.

Собор зв'язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собор людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову й знову поставав собор. Він «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…».

Читаючи «Диво», ми ніби переносимося в часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, що віками формувалася. Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного. Реальною подією є й будівництво храму — Софії Київської.

Але у творі є й авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапить до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роману чи повісті, побудувати цілий роман у цьому документі. Та коли не буде при цьому необхідного художнього переосмислення, коли письменник не виступить у ролі художника-творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Сивоок — вигаданий герой, уся його історія мандрів — свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві поживу, розширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках» (П. Загребельний).

3. Теорія літератури 

4. Робота в групах 

1 група 

Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності?

Очікувані результати 

Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спираючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива: « Як же так? — думав Сивок. — Адже це існує поза всім! Ні з чого з'являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соціального, так і професійного.

Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником.

Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Богородиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».

У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі… Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та болгарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поділяв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «…образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У процесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, — це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.

Спостерігаючи за тим, як творець із сум'яття вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним — безмежжя глибинних зв'язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

2 група 

Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади й людини?

Очікувані результати 

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб'язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державноісторичного» та «людського»…

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав приходить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмежної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім'я якого велено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвердження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «…Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору «…занурення пущі в зимовий сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум'яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «…тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі, — міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього, — ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила.

Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монархам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї держави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна узагальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пишноті й подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива:

«І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.
І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах.
І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі.
І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

3 група 

Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мистецтва?

Очікувані результати 

Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) загострює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана, — Сивоок став на захист Ярослави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Ярославою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока.

Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов'язку людини, зображено в розділах, присвячених подіям ХХ ст. Лише пам'ятки мистецтва тут потребують захисту.

У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашизмом, її представники — німецький професор Шнурре і його помічник Оссендорфер. «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов'язком Гордій обирає друге, керуючись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов'язку: залишався захищати культурні пам'ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.

У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблематика пов'язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіночий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов'язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярослава). Героя не полишає почуття обов'язку, проте Борис отримує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв'язку сюжетної лінії.

4 група 

Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам'ятки та художнього символу.

Очікувані результати 

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки минулого, сьогоднішнього й майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської. «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі …Диво!».

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов'янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Софія Київська — це й символічний образ. Так він сприймається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність; стала своєрідним самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, утілила в собі духовність народу.

IV. Узагальнення вивченого матеріалу 

V. Висновки 

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, у ній залишається тільки істинне, довершене й необхідне для пізнання й самопізнання.

Більшість людських характерів у творах нашого письменника — життєвоправдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його й знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто — і це найважче — творить його в муках і любові… Прадавня семантика кореня слова «диво» — світити. У слов'янських мовах «диво» — це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей.

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів 

VII. Домашнє завдання 

1. Опрацювати сторінки підручника, пояснити назву роману «Диво» або скласти сенкен до образу Диво.

2. Дібрати матеріал про сучасну українську літературу.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду