Урок: Євген Маланюк. Огляд життєвого й творчого шляху письменника. «Під чужим небом», «Стилет чи стилос?..». Ностальгічні мотиви, філософічність поезій

04 січня, 2017 0

Мета: розглянути життєвий і творчий шлях поета як одного з «пражан», проаналізувати його поезії, визначити їх основні ідеї, мотиви, вчити пояснювати їх; охарактеризувати образ України, пояснити зміст образів-символів; шліфувати вміння висловлю вати власні міркування; розвивати навички аналізу художніх образів; виховувати патріотичні почуття, які проявляються на відстані, усвідомлення їхньої щирості й безпосередності.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрет письменника, бібліографічний огляд праць про поета і його творчість, епіграф.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

II. Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми

й мети уроку

Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колючими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій Української Народної Республіки. Дерев'яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани, сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини й майже цілковита відсутність надії на майбутнє… А на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства «Веселка» із, здавалосяб, недоречним до часу й місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка Євген Маланюк: «… Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом… Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є

Митці і, в першу чергу, — поети».

Проблемне питання. Хто він, Євген Маланюк? Що ж хвилювало, що бентежило його душу?

III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів

Життєвий шлях митця

Починалася поетова Еллада-Україна з дитинства, з маленького провінцій ного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі й половецького степу, Гетьманщини й Дикого поля, Запорожжя й Речі Посполитої. Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, який започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павіть Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття. Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Маланюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття й залишився в пам'яті Євгена «останнім чумаком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. «У нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму», — згадував поет. Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився в перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам'ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і… незмінним хористом церковної капели.

Зусиллями батька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові. Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 р. молоде подружжя святкувало народження сина Євгена.

Гликерія Яківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною й класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 р. та Онисима — 1900 р. народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища. Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. Мріючи про інженерну професію, Євген їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна. Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами й датами — криваві бої, поразки й перемоги, утрати бойових побратимів. Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 р. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5–10 бійців, а полки нараховували 50–60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі й перейти польський кордон. «…Пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував пізніше Євген Маланюк. — …Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою». Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші. Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиториях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — уже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук. У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім'я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х рр. ХХ ст. позначений особливою активністю літературного процесу, котрий Н. Лівицька-Холодна характеризувала так: «Всюди, де тільки з'являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили у світ хоч неперіодичні видання». Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, який теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський.

Згодом Варшавська група заходилася видавати журнал «Ми». У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числі видання з'явилися друком поезії та стаття письменника. Війна й окупація Польщі примусила його шукати роботу. Певний час удалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося перебиватися й без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу й повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу.

Перебувати в Чехії було небезпечно. 1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім'ю й податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, уже в Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР, що протягом 1945–1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Є. Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його необхідно було починати заново; з чого починати, на що сподіватися — поет часто не знав. Під кінець сорокових люди все частіше від'їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до США.

В одному із транспортів 1949 р. відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк. Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р. Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Огляд творчості Євгена Маланюка

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині. Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних змагань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю.

Майбутній письменник вітав українське відродження 1917–1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка. У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.

У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читача в дев'ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різноманітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка: центральний образ лірики — образ України, її доля, її історія; болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції; образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця; суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов'язував історію України із сконцентрованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія; Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллінської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.

2. Виразне читання поезії «Під чужим небом»

4. Узагальнення

5. Виразне читання вірша «Стилет чи стилос?..»

7. Узагальнення

Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи то пак навіть гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Митець, попри свою творчу «професію», брав на себе надзвичайно велику громадянську відповідальність. Є. Маланюк вважав, що поет, людина мистецтва — єдиний, хто може розбудити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення.

У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового «я», і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії «Стилет чи стилос?..» ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет — короткий кинджал, стилос — паличка для письма. Стилет є символом одвічного близького бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра й краси. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»).

І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя.

IV. Узагальнення вивченого матеріалу

V. Висновок

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

VII. Домашнє завдання

1. Опрацювати сторінки підручника, читати й аналізувати поезії.

2. Скласти усне висловлювання «Поети й воїни прийдешнього».

3. Випереджальне завдання для груп: огляд життя й творчості письменників У. Самчука, Т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени Королевої.

Оцінка матеріалу
Коментувати
Введіть код з малюнка:*
оновити, якщо не видно коду